7: Шкарпетки слідчого

Поліція приїхала через сорок хвилин. За цей час ми встигли:

1. Посваритися з мамою Зойки, яка думала, що це “частина квесту”.
    
2. Випадково продати два капучино й три кекси поряд із тілом.
    
3. Перевірити, чи Павло дійсно мертвий (він був дуже переконливим).
    
4. Сховати тітку Люсю, щоб вона не проклинала слідчого одразу.
    

Але нічого не могло підготувати нас до того, який саме слідчий з’явиться на місці злочину.

— Капітан Глущенко, — сказав він, знявши окуляри й кинувши на мене погляд, який міг або закохати, або допитати до сліз.

Я відкрила рота, щоб щось сказати, але в нього були… шкарпетки з кактусами.

Це збило мене з пантелику сильніше, ніж труп у холодильнику.

— Ви власниця? — спитав він, записуючи щось у блокнот.
— Ага. І, здається, трупа також, — відповіла я автоматично.

Він посміхнувся. Трохи. Мікропосмішка, як у кота, який щойно пролив чай.

— Що сталося? — запитав він, переходячи до справи.

Зойка вже мала відповідь:

— Ми відкривались. Він прийшов. Приніс кекс. Зник. Знайшовся в холодильнику. І це — не ми. Хоча виглядає так, ніби ми. Але не ми!

Капітан кивнув, зробив кілька записів і раптом сказав:

— У вас смачні кекси. І в кота гарна постава.

Ми з Зойкою переглянулись.

— Ви точно слідчий?

— Поки що, так. Але після цього випадку, можливо, відкрию свою пекарню.

Я зрозуміла, що з нами — людина з почуттям гумору, холодним розумом і надто веселими шкарпетками для серйозних злочинів.

Можливо, це не так уже й погано.