6: Тіло в холодильнику

У кожної кав’ярні є своє прокляття. У нас — це був холодильник. Старий, з характером і вмінням голосно бурчати щоразу, як хтось намагався його відкрити. Ми лагідно називали його “Хрум” — бо він хрумтів, коли не треба.

Саме цей холодильник став свідком, жертвою і, мабуть, співучасником найбільшого провалу в історії кавової справи нашого району.

Я відкрила дверцята, щоб перекласти нову партію кексів на охолодження. І знайшла… не кекси.

Там лежав Павло.

Точніше, те, що раніше було Павлом. А тепер — дуже непотрібним сюрпризом посеред і без того напруженого відкриття. Він був охайно вкладений між коробками з ванільними мафінами, обличчям до баночки з лимонним курдом, і виглядав… дуже мертвим.

— Ем… Зойка? — хрипко покликала я.

— Якщо це знову згорілий кекс — не показуй мені! — відповіла вона з-за бару. — Мої нерви не витримають.

— Це не кекс, — прошепотіла я.

— А що?

— Людина.

Зойка з’явилась миттєво. Побачила Павла — і сказала лише одне слово:

— Блін.

Навіть тітка Люся, яка щось креслила на серветці пентаграму з кавових зерен, зупинилась і підійшла. Подивилась на холодильник. Подивилась на нас. Подивилась на кота.

— Я ж казала, — мовила вона. — У його аурі були нотки морозу.

Сметанко в цей момент застрибнув на холодильник, подивився всередину, зітхнув і... м’яко нявкнув.

Звук був настільки виразний, що мені здалося — кіт щойно сказав: “Ну почалося.”