Освальд. Вечір

Освальд їхав і намагався не посміхатися надто широко. Нове відділення, перший справжній стіл, перша особиста шафка (із замком, який, правда, не закривався) — і одразу велика справа. У рапорті це звучало серйозно: “Передача матеріалів щодо невстановленої особи, підозрюваної у серійних вбивствах за період приблизно двадцяти років.”

Наставник — сивий капітан Гайдук — передав йому коробку з папками й, здається, з полегшенням. Сказав: “Тримай, хлопче, може, у тебе свіжий погляд.” І, не дивлячись, додав: “Я — на пенсію.” На тренуваннях в академії такі моменти називали “естафетою честі”. У реальному житті це більше нагадувало, як тобі підсовують гарячий чайник, бо всі інші вже обпеклися.

День почався ясним — небо блакитне, дорога гладка. Освальд обережно поставив коробку з папками на заднє сидіння, пристебнув її ременем (інструктор із безпеки пишався би) й вирушив. Доки місто не закінчилось, все йшло за планом. Але потім асфальт зробився вже іншим, знаки — рідкішими, а навігатор вирішив показати характер: спершу повів його в об’їзд, потім запропонував “коротший шлях”, який виявився довшим, і нарешті заціпенів на одному місці, ніби задумався про сенс існування.

— Ліворуч, праворуч… Хм, — промовив Освальд уголос, мов штурман у літаку, — розвернутись неможливо. Отже, ми досліджуємо місцевість.

Небо тим часом непомітно підсунуло до нього важку сіру завісу: по краях ще трималось сонце, але в центрі вже клубились темні плями. Спершу кілька байдужих крапель на лобовому склі, потім тонка решітка дощу. Дорога вилась усе далі, і він помічав, як світло стає м’якшим, тіні — довшими. Освальд блукав так довго, що день непомітно стік у вечір.

Дощ наростав разом із темрявою: від розсипаних крапель до суцільної завіси, від легкого барабану по даху до глухого гуркоту зливи. Лобове скло вже не встигали витирати двірники, а світ довкола виглядав розмитим, ніби намальованим аквареллю.

Він загальмував біля перехрестя-поляни (жодного знака, крім здичавілої бузини), дістав із бардачка резинку для волосся (колишньої дівчини — не питати) і стягнув на зап’ястя, як браслет удачі. У голові щось підскакувало — то був невгамовний оптимізм: молодість, значить, усе можна. У кишені посвідчення поліцейського — значить, світ логічний.

Саме тоді він побачив хлопця. Той стояв край дороги, тримаючи над головою куртку, ніби смішний саморобний дах, що захищав від зливи гірше за газетний листок. Волосся липло до чола, штани темніли від води, але хлопець вперто намагався зберігати вигляд пристойної людини, наче студент, що вийшов на іспит просто з калюжі.

Освальд натиснув на гальма — «Опель» зітхнув, як старий пес, і зупинився в кількох метрах. Він відчув дивний підйом: нарешті він зробить хоч щось корисне цього дня. Бо що було досі? Лекції в академії вже позаду, новий відділок ще попереду, а він, новоспечений поліцейський, катається десь між селами, заблукав так, ніби сам себе переслідує.

— Потрібна допомога? — спитав він, опускаючи скло. Голос прозвучав надто бадьоро, як у туристичного гіда.

Хлопець кивнув із сумною ввічливістю людини, що вже пропустила десять машин і втратила віру в людство.

— Якраз у місто їду, — сказав Освальд і, трохи ніяково засміявшись, додав: — Щоправда, цілий день уже туди їду й ніяк не доїду. Схоже, що місто від мене тікає швидше, ніж я до нього. Я ж тільки приїхав у ці краї, а вже відчуваю себе старим мандрівником. Ну то сідайте, разом воно веселіше блукається.

Хлопець ковзнув у салон, обережно, ніби боявся забруднити дорогі сидіння. З ним у машину ввійшов запах мокрої тканини, дешевої карамелі й чогось металевого, ледь відчутного, як іржа.

— Освальд, — простягнув руку й усміхнувся. — Поліція. Правда поки новачок. Сьогодні мій перший робочий день, і я вже загубився. Якщо знайду дорогу в місто — думаю, дадуть премію.

Йому завжди здавалося, що треба додавати це слово «новачок», аби бути чесним. Наче пацієнтові в лікарні зізнатися: «Я тільки-но після практики, але ви не хвилюйтеся».

— Менні, — відповів хлопець. Його рука була холодна й трохи липка від дощу. Дотик тривав мить, але встиг залишити дивне відчуття, ніби він потиснув не руку, а зім’яту мокру серветку.

— Куди вам? — спитав Освальд, перемикаючи передачу.

— Будь-куди, де є зупинка, — знизав плечима хлопчина, відчуваючи, як куртка липне до спини, а зуби ледь не цокотять від холоду. Усмішка сама вийшла якась крива, винувата, мов у школяра, що запізнився на контрольну без ручки. — Ми з дівчиною їхали на уікенд… посварилися. Висадила мене. Вона… емоційна. Я… ну, я просто переписувався з її сестрою. Нічого серйозного. Я справді спершу думав, що вона повернеться. Сидів на узбіччі, тримав над головою куртку, рахував краплі дощу й уявляв: от зараз вона пригальмує, висуне голову з вікна й скаже: «Сідай, дурню». Я навіть придумав, що відповім — щось смішне, щось легке. Але хвилини тягнулися, машини проносилися мимо, шини розбризкували воду, а її все не було. Я спершу ображався: «Ну добре, хай покатається, хай охолоне». Потім злость змінювалась тривогою: «А раптом вона справді поїхала? А раптом більше не подзвонить?». А далі приходив сміх — короткий, сухий, зовсім не веселий. Вона ж висадила мене на трасі під дощем за те, що я написав смайлик її сестрі. Смайлик! Три крапки й сердечко. Хіба це злочин? 

Сказав це швидко, занадто швидко, наче виправдовувався перед судом, а не розповідав випадковому водієві. Очі його ковзнули вбік і знову повернулися, мовби він сам перевіряв, чи вийшло правдоподібно.

— Розумію, — кивнув Освальд, надаючи голосу ту глибоку інтонацію, яку чув у старших колег і яку тренував перед дзеркалом. Він дивився прямо, з виглядом людини, що бачила десятки подібних драм і тепер вільно володіє психологією відносин. Насправді ж бачив лише одну — власну, з дівчиною, яка залишила йому у бардачку резинку для волосся замість пояснень. І тепер він чомусь носив її на зап’ясті, як оберіг, і щиро вірив, що це робить його трохи мудрішим.