Карл. Ранок

Увага!

Цей твір доступний тільки на платформі Букнет.

Прохання не копіювати та не поширювати його на інших сайтах.

У випадку порушення вимоги автор буде змушений діяти відповідно до обставин.

День почався з кави.
Точніше — без кави.

Карл, ще напівсонний, дотягнувся до кнопки, відчув знайомий холодок пластику під пальцем і натиснув. Зазвичай у цей момент його кухню огортав тихий ритуальний звук: низьке буркотіння, перші краплі густої чорної рідини, запах обсмажених зерен, що повільно розтікався стінами, заповнюючи простір. Це був початок дня, його незмінний код.

Але сьогодні відповіді не було. Тільки сухе клацання. Одне. Друге. Третє. Потім ще. І — ніби знущання — тонкий, гіркий запах гару.

Карл завмер, нахилився ближче, подивився у чорні очі маленького апарата. Йому здалося, що зсередини на нього дивиться мертва тварина. Він навіть уявив, як під корпусом лежить миша, яка перегризла дроти й тепер згоріла від струму. Це було б навіть красиво.

Він постукав пальцем по корпусу. Тихо. Потім сильніше. Нарешті вдарив долонею. Машина кашлянула парою і затихла остаточно.

— От чорт, — сказав Карл уголос, хоча в кімнаті більше нікого не було. Йому подобалось чути власний голос — рівний, спокійний, твердий. Голос людини, яка завжди знає, що робити.

Він підняв чашку, поставив під носик і ще раз натиснув кнопку. Чашка лишилась порожньою. Замість кави в кухні розповзався запах перегорілого пластику — різкий, майже медичний. Наче він опинився в морзі.

І тут Карл усміхнувся.
«Десять років вірної служби — й кінець. Навіть машина втомилась від цього життя. Я б міг покласти її в центр кімнати, обкласти свічками, і вийшло б гарне прощання. Але кому потрібні похорони кавоварки?»

Він відставив чашку убік і сів на стілець. На мить уявив: а що, якби кожна річ у його домі могла помирати, як люди? Кавоварка — стара жінка з пересохлим серцем. Холодильник — товстий чоловік, який важко дихає. Лампа — сліпа дитина, що світиться останнім відблиском.

Ці образи його розвеселили. Він тихо хмикнув.
«Навіть тут я не можу не бачити композицію. Смерть усьому личить».

Йому завжди подобалося мислити так — у категоріях образів, смерті й відродження. Це була його мова, єдина по-справжньому зрозуміла йому логіка. Для інших кавоварка була лише пластмасовим ящиком із кнопкою, ще однією дрібницею побуту. Для нього ж — маленькою трагедією, мікроспектаклем, фінальним акордом довгого служіння.

Він бачив смерть у всьому: у зрізаній квітці, що хилиться донизу, у розбитому склі, в батарейці, яка вже не світить ліхтариком. Але якщо інші уникали цих думок, Карл навпаки — смакував їх. Його захоплювала сама ідея: все живе чи неживе має свій термін, свій фінал, і кожен фінал можна зробити красивим.

Він навіть уявив: кавоварку можна було б покласти в центр кімнати, накрити чорною тканиною, а довкола розставити чашки, заповнені не кавою, а густою чорною рідиною — кров’ю. Глядачі прийшли б, дивилися, і ніхто вже не смів би назвати це “просто пластмасовим ящиком”. Це була б сцена. Це була б композиція.

Для Карла світ складався саме з таких маленьких сцен. Смерть — не кінець, а можливість створити нову форму. Його жертви для нього теж були не людьми, а матеріалом. І зараз він дивився на мертву кавоварку з тим самим спокійним інтересом, як дивився би на тіло, що втратило останній подих.

Він посміхнувся сам до себе: «Усе навколо — лише реквізит. І я той, хто вирішує, як поставити фінальну крапку».

На кухні було тихо, лише холодильник гудів басом. Карл вставив чашку під носик кавоварки з надією на диво. Все ж таки Бог любить трійцю, тому чому ж не спробувати ще раз. Чуда не сталось. Вибух пари з розплавленим запахом гуми заповнив кімнату. Карл зітхнув, відставив чашку вбік і рушив до ванної.

Там його чекала нова підстава. Пральна машина, ще вчора слухняна, сьогодні вирішила влаштувати апокаліпсис на кухні. Білизна всередині билася об металевий барабан, ніби намагалась вирватися назовні, а з-під гумового ущільнювача повзли білі язики піни. Вони швидко росли, лізли на плитку, розтікались по підлозі, накривали все довкола мильним океаном.

Карл ступив у цей холодний слиз і відчув, як черевик ковзнув. Його тіло хитнулося вперед, руки машинально хапнули повітря, й тільки дверцята врятували його від падіння. У спині клацнув хребець — боляче, нагадуючи, що навіть тіло не вічне.

Він застиг так, зігнутий, дивлячись униз на пінистий потоп. І — усміхнувся.

«О, яка символіка, — подумав Карл. — Поліція двадцять років не може мене здолати, професори криміналістики будують теорії про мою геніальність, а пральна машинка мало не відправила мене до кращого світу. Це навіть красиво. Мене не візьмуть слідчі з профайлами, не вирахує ДНК, не зламає психологічний портрет, але побутова техніка — так. І не якась там хитра пастка, а звичайна “Індезіт”. Виходить, я двадцять років грав у шахи з поліцією, а програв у “морський бій” пральному порошку. Мій фінал? У хроніці напишуть: серійний убивця послизнувся на власних трусах і загинув геройською смертю від піни».

Йому раптом здалося, що ця піна — то не просто вода з милом, а тіла його жертв, що розчиняються, спливають білими клаптями шкіри. Він побачив у кожному мильному пузирі маленьке віддзеркалення себе — перекручене, смішне, карикатурне. Світ сміявся з нього.

Йому теж захотілося сміятись. І він засміявся — тихо, приглушено, сам до себе. Його плечі здригались, а звук відбивався від порожніх стін кухні, ніби хтось сміявся разом із ним.

Це був той рідкісний момент, коли Карл визнавав: світ іноді дотепніший за нього. І в цьому була особлива насолода — відчувати, що навіть він, геній смерті, може бути підставлений звичайною пральною машиною.