Глава 17.2

Вже під вечір, впевнившись що я прийшла в норму, мені дозволили покинути лікарняне крило. 

- Бажаєте піти у свою кімнату? - зацікавленості моєю відповіддю в голосі Ровейна було не більше нуля.

- Ні. Відведіть мене в архіви гномів, - я стисла в кармані коротку записку від Рея, яку Орвія, гномка з лікарського крила, таємно передала мені незадовго до того як відпустила. 

- Але його високість наказав… - хотів було посперечатися ельф, але я його перебила.

- Мені він сказав що я маю бути у нього вночі. Рештою свого часу я сама буду розпоряджатися, - рішуче відрізала я. 

Звісно що Аллірен намагався погрожувати мені, щоб я не бачилась з Реєм. Але прямої заборони не було. Та й не думаю що він наважиться щось зробити сину посла нуріане. Хоч і колишньому.

І все ж треба бути обережними.

Ровейн з Креніном ще намагались упиратися, але зрештою здались і повели мене в потрібне місце широкими камʼяними вулицями Карн-Балоту. Я ж своєю чергою зацікавлено роздивлялась по сторонах. Сподіваючись, що звикну до постійного відчуття, ніби знаходжуся в консервній банці.

Хоча камʼяна стеля була доволі високо, і то тут то там її підпирали товсті громіздкі колони оздоблені грубою різьбою, все одно у мене виникало якесь відчуття на кшталт легкої клаустрофобії. Було дико усвідомлювати, що з усіх сторін мене оточував виключно камінь. Бо місто повністю знаходилось в найбільшій в цьому світі горі, і дійсно вражало своїми масштабами.

Абсолютно всі будівлі, від найменшої крамнички до королівського палацу, були грубо вирублені з темно-сірого каменю. На деяких вулицях будинки взагалі майже повністю були «втоплені» в величезну камʼяну стіну. І хоча повітря було на диво свіжим - схоже, над системою вентиляції міста гноми подбали добре - загальне враження від міста було… похмурим.

Ще більш похмурим, ніж від Сонерії, де постійно було сіро та пасмурно, але принаймні видно небо над головою. 

- Який саме відділ вам треба? - з глибоких роздумів мене висмикнув голос старого гнома з сивою кудлатою бородою майже до самої землі. 

Ельфи перевели на мене запитальні погляди. 

- Історія… магії, - трохи запнувшись, пригадала я інформацію з записки. - Давньої магії. 

Гном задумливо зморщився і почухав бороду перед тим як махнути рукою в сторону широких камʼяних (ну звісно ж) сходів, котрі вели кудись вниз. 

- Пʼятий поверх, - гримнув він та записав наші імена у великий потертий журнал відвідувачів. 

- Але ж сходи йдуть вниз, - я трохи зависла на першій сходинці, не наважуючись спускатися далі.

- Гноми рахують поверхи по-іншому, - Кренін з невдоволеною пикою все ж зволив пояснити та махнув рукою в сторону таблички, на якій красувалась горда цифра 12. - В них перший це найнижчий поверх. 

Ох ти ж йо… і треба було до такого додуматися. А як взагалі в цій системі орієнтуватися?

Але принаймні тепер зрозуміло, чому ця будівля здавалась такою маленькою на перший погляд - більша її частина знаходилась під землею. Якщо, звісно, не враховувати той факт, що фактично весь Карн-Балот знаходився під землею. І чим більше ми спускались сходами архіву, тим «важче» ставало повітря. Пахло пилом і старим сухим папером. 

- Що вам тут треба? -  Ровейн відкрив двері, на яких висіла табличкою з номером 5 і, переконавшись що небезпеки немає, пропустив мене вперед. 

- Інформація, - хмикнула я, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що не збираюсь присвячувати його у свої плани. 

Натомість повільним кроком пройшлась вздовж низьких, але довжелезних стелажів, завалених різноманітними книгами, журналами, сувоями, а місцями й просто поодиноко стирчащими пожовклими листами паперу. Кілька разів зупинялась, зацікавлено тягнулась до книги чи сувія що раптом привертали увагу. Потім розчаровано ставила їх назад, розуміючи, що або тема взагалі мені не потрібна, або ж текст написано невідомою мені мовою. 

Просуваючись все далі, уважно вдивлялась в кожен напівтемний поворот в пошуках знайомого силуету.

Нікого. Тут теж нікого. Пусто. 

Як раптом за черговим поворотом я побачила великий письмовий стіл, що стояв майже в протилежному від входу кутка. Примостившись біля купи книг, на ньому напівсидячи хтось лежав, поклавши голову на згин ліктя. Над ним парив невеликий магічний ліхтарик і підсвічував довге золотисте волосся свого власника.

Моє ж серце чомусь вирішило, що саме час пуститись в галоп і вискочити з грудної клітини. 

Я дала ельфам знак рукою, щоб вони відійшли. Вони ще намагались пручатися, але під моїм погрозливим поглядом і роздратованими змахами рук замовкли й з невдоволеними пиками, та все ж послухались та зробили кілька кроків назад. Не дуже далеко, щоб мати змогу продовжувати спостерігати, але й не настільки близько щоб відверто заважати.

Намагаючись не розбудити, я обережно присіла навпроти барда і, спершись підборіддям на руку на столі, вдивилась в його обличчя.

Навіть уві сні він злегка хмурився, і все ж залишався як завжди витончено-красивим. 

Не втримавшись, ледь торкаючись пальцем провела по його густим бровам, рівному гострому носу, кутиках опущених губ, ніби намагалась стерти тривожні зморшки з цього без того втомленого лиця. Його вії дрогнули, і кілька секунд на мене дивились великі блакитні очі, ще затуманені сонною димкою. 

- Кейрі, - нарешті сфокусувавши на мені свій погляд, прошепотів Рей.

Якийсь час він дивився на мене розгублено, ніби не вірив що я тут. А вже наступної миті я сама не помітила як опинилась в його теплих обіймах. Навіть знаючи, що за нами спостерігають і обовʼязково докладуть Аллірену, я ще міцніше притислась до барда. Уткнувшись носом в його груди, з насолодою вдихнула такий рідний аромат свіжості, польових квітів і спокою, яких мені так сильно не вистачало всі ці місяці. 

- Як ти? - мʼяко відсторонившись, Рей обережно стис мої долоні й зазирнув в очі. 

- Нормально, - невпевнено хмикнула я, пригадуючи минулу ніч і зграю вовків.