Глава 17.1

Я лежала на чомусь мʼякому і хутряному. Шершавий вовчий язик старанно вилизував моє обличчя та шию, залишаючи по собі неприємний вологий слід на шкірі й викликаючи болісне печіння. Скривившись від огиди, я схопила його за загривок та різко відкинула від себе. На диво легко відлетівши в сторону, той скрикнув і… вилаявся? 

Тільки тепер я спромоглася розплющити очі. В першу чергу кілька секунд розглядала камʼяну стелю, намагаючись збагнути де знаходжусь.

«Знову в печері з темними? А що тут вовк робить?» - мій мозок категорично відмовлявся нормально обробляти всю цю інформацію. 

Окинула повільним поглядом приміщення й одразу ж різко сіла. Принаймні моєму виснаженому організму так здалося. Зі сторони ж це напевно виглядало ніби сторічний зомбі з останніх сил вилізає із закоркованої труни: повільно, натужно і з дикими скрипами. 

Голова пішла обертом, і все ж я проігнорувала цей стан, натомість уважно вдивляючись в оточення.

Камʼяна кімната, в котрій я опинилась, нагадувала лікарняну палату. У два ряди стояли одномісні залізні ліжка, по 4 з кожної сторони. Поряд з кожним - дворівневі полички, всі порожні. Окрім моєї, яка була повністю завалена якимись тряпками, банками, мотками чогось схожого на бинти. Між ліжками стояли складені ширми - схоже, наразі я була тут єдиним пацієнтом. 

- Я ж допомогти намагалась, - від розглядування кімнати мене відволікла молода гномка, яка невдоволено потирала затилок за два кроки від мене.

- Вибачте, - просипіла я, пригадуючи, як відкинула когось перед тим як прийшла до тями. - Я думала це… вовк. 

Її обличчя помʼякшало. Вона з розуміючим кивком простягнула мені дебелу залізну кружку з прозорою холодною водою. 

Присмоктавшись до такої бажаної рідини, я за секунду спустошила місткість.

- Вовки вас і правда сильно потріпали, - гномка забрала кружку й уважно вдивилась в моє обличчя.

Хотіла ще щось сказати, але в палату увірвались обидва мої темноельфійські «охоронці». Побачивши що я прокинулась, Ровейн прошепотів щось Креніну, невдоволено вказуючи підборіддям в мою сторону, і гучно захлопнув за собою двері. 

- Як завжди, привітний і доброзичливий, - тихенько хмикнула я, але Крен зі своїм темноельфійським слухом все ж почув.

- Він знову ледь голови не лишився через вас, - підібгавши губи та схрестивши руки на грудях, ельф статуєю став біля мого ліжка. 

- І звісно ж, знову в цьому винна я, - я криво посміхнулась і знесилено відкинулась на спину. 

Схоже, зрозумівши, що тепер в безпеці, організм перестав виробляти адреналін. На заміну приливу енергії, який я відчувала в перші хвилини пробудження, прийшло цілковите знесилення.

- Враховуючи кількість його про…кхм, невдач, я взагалі здивована що вона все ще у нього на плечах, - не втримавшись, продовжила я думку. 

 Цього разу Крен промовчав.

Що ж, це була правда. З того самого дня як Аллірен назначив Ровейна моїм «охоронцем», його дії вже не раз наражали мене на небезпеку. 

- Мені все ще треба обробити ваші рани, - гномка рішуче розправила ширму, закриваючи мене від погляду Креніна.

 Вона повернулась до протирання рушником вже трохи загоєних, але все ще червоних й болісних ран на моїх шиї, плечах та ребрах.

- Розкажіть, будь ласка, де я, і як тут опинилась? - звернулась я до дівчини.

- Ви в Карн-Балоті, пані. В лікарняному відділені. 

- Кращого місця для знайомства з містом не знайти, - з-за ширми почувся єхидний голос Креніна.

Гномка непевно подивилась на мене. Ігноруючи ельфа, я їй коротко кивнула, дозволяючи просто продовжити розповідь. 

- Вчора вранці вас знайшли біля входу в місто, непритомну та всю в крові. Ледь живу, - відклавши вологу ганчірку в сторону, вона взялась обережно мастити рани якоюсь сильно пахнущою маззю. 

- Звісно ж ви не могли просто загубитися, ви ще й на вовків натрапили, - знову невдоволений коментар з-за ширми.

- Кренін, будь ласка, стули пельку, - ніжним та спокійним голосом, ніби мова йшла про погоду, попросила я, цього разу не ставши ігнорувати його слова.

Він щось пропихтів собі під ніс і все ж слухняно затих.

- Прошу, продовжуй, - я знову повернулась до гномки.

Вона якраз закінчила перемотувати мої ребра й перейшла до закривавленої повʼязки на лівому передпліччі. 

- Ви втратили багато крові. Місцями шкіра просто висіла лахміттям, і ми не були впевнені що ви взагалі виживете.

Я подивилась на передпліччя, яке дівчина тільки но розмотала й почала протирати тим же рушником, до цього макнувши його в тацю з водою. 

Три червоні рвані полоси розкроїли мою руку від плеча й до самого запʼястка. Ніби трохи змістившись, Лассар’гі вмостилась акурат в зоні між двома з них. 

І все ж це не виглядало настільки погано як вона розповідала.

- Тоді як воно так швидко загоїлось? - я задумливо насупилась.

- Вас знайшов інший гість нашого міста, пан бард. 

Моє серце підкотилось до горла. 

Бард? Це вона про Рея?  Невже він все ж тут! Невже він знову мене врятував! Мені хотілось кинути все і побігти його шукати в той же момент, але насилу я себе втримала і знову зосередилась на словах дівчини.

- Він не відходив від вас півдня, поки не приїхав ваш чоловік і не попросив його піти, - продовжувала вона, не помічаючи мого затамованого подиху. - Виявляється, пан бард ще й дуже хороший лєкар, а не…

Її перебила процесія темних ельфів у вигляді Аллірена та Ровейна, що швидким кроком увірвались до палати.

Гострий погляд принца уважно пройшовся моєю фігурою, на кілька секунд зупинився на перебинтованих ділянках. Його камʼяний вираз обличчя чомусь сильно мені нагадував той період коли ми тільки покинули Деорію і прямували в Сонерію. Ще до того як зустріли Рея і Тая. Коли він, з досі невідомої мені причини, намагався приховати свою справжню сутність та втертися в довіру. 

- Вийдіть, всі. Я хочу поговорити з дружиною. Наодинці, - нарешті прийшовши якогось рішення, скомандував він.