Глава 16

Крижаний вітер з поки ще рідким дрібним снігом неприємно обпікав обличчя і, попри декілька шарів теплого одягу, регулярно запускав свої холодні руки мені за комір та під рукава, змушуючи зщулитись до розмірів горобця. Щось мені підказувало, що з моїм все ще місцями стирчащим у різні боки волоссям, саме так я в цей момент і виглядала.

І все ж, попри всі незручності, вперто спрямовувала Фарбу за конями темних ельфів, що їхали на чолі нашого загону, ігноруючи їх невдоволені погляди в мою сторону. Вже цілий тиждень, кожен день нашого шляху, Аллірен не забував нагадувати, що це я напросилась поїхати з ними у цю подорож. 

Я і сама постійно думала, чи варто це того. Можливо, краще б було залишитися в Сонерії. Проводила б час в теплій затишній вітальні під крильцем Ліанії, якомога далі від ненависного чоловіка, замість того щоб відморожувати свій зад десь на краю Ліморії. 

І все ж надія зустрітися з Реєм гріла мене набагато більше за камін у холодному, обдуваємому всіма вітрами, палаці темних ельфів, в якому я майже безвилазно провела залишок осені й усю зиму. Єдиною відрадою в ці місяці для мене були тільки моменти, проведені з мамою Аллірена в нашому «укритті» - тій самій облаштованій нею під себе вітальні.

Тепер вже облаштованій під нас - за останні майже пів року там додалося багато від мене: гітара, книги, грифель та папір з моїми незграбними замальовками та недописаними піснями. Ну і, звісно, піаніно, подароване Реєм.

Тобто тим, чим я рятувалась від нудьги й самотності всі ці місяці.

Я б там ще собі манекена для тренування поставила, але Ліаніа була сильно проти. Тому регулярно доводилось бігати на тренувальний майданчик, дратуючи темноельфійських вояк своєю присутністю. 

Ліаніа мала рацію - єдиними обовʼязками дружини кронпринца, принаймні в моєму випадку, було терпіти його вночі та періодично «світити» обличчям на офіційних заходах. Весь інший час я була представлена сама собі й неймовірно цьому тішилась. 

І все ж найкращими для мене були ті рідкі моменти, коли Аллірен їздив у такі собі «відрядження». Зазвичай це були поїздки на кілька днів. Одного разу він був відсутній тиждень. Цього разу я могла б залишитись у спокої на цілий місяць, і вже почала смакувала наперед той момент, коли залишусь без Аллірена так надовго!

Аж поки не почула місце призначення.

Карн-Балот.

Стиснувши зуби, мрії про місяць без знущань та принижень довелося посунути в сторону й напроситись поїхати з ним. Я не знала, чи був Рей там, та все ж не могла втратити можливість відвідати столицю гномів. І, по можливості, знайти відповіді щодо ритуалу переміщення між світами.

- Ворушись скоріше, поки сніжна буря нас не наздогнала, - в черговий раз поквапив мене Аллірен.

- Тримайся, люба, ще трохи, - я погладила Фарбу по шиї, сподіваючись, що не збрехала.

Якщо вже мені хотілось впасти на землю, зарившись в найближчий сугроб, то не уявляю як було бідній конячці, яка весь цей час, попри незручність і страшенний холод, везла мене на своєму горбі. 

На щастя, це виявилось правдою - вже хвилин через 10 ми грілись біля вогнища у середніх розмірів печері, поки ззовні набирала обертів сніжна хуртовина.

- Скільки нам ще до Карн-Балоту? - приймаючи у Ровейна кружку з гарячим відваром, поцікавилась я.

- Приблизно півдня шляху, - сухо відповів він та кинув погляд на вихід з печери, де виднілись тільки чорнота і періодично залітаючі всередину величезні сніжні «помпони», що майже одразу зникали під теплом вогнища, залишаючи по собі невеличкі калюжі. - Тільки невідомо, на скільки нас тут затримає непогода.

- Дня три мінімум, - поряд зі мною увалився Аллірен і простягнув руку до другої філіжанки, що тримав мій особистий охоронець. - Якщо пощастить.

- А якщо ні? - обіймаючи руками теплі боки кружки, я не підіймаючи голови вдивлялась у плаваючі на її дні чайні листочки. 

- Десь тиждень, - я не бачила його обличчя, але у голосі відчула жорстку посмішку. - Тож влаштовуйся зручніше і насолоджуйся.

Чим саме мені насолоджуватися він не уточнив, але особисто я жодної причини не знаходила. Тим паче що, на мій превеликий жаль, він мав рацію. Адже ані на наступний день, ані на третю добу, погода не змінилась. 

Радувало тільки те, що печера була не настільки великою, щоб умістити весь наш загін, коней, і ще й особистий намет принца, в якому за умовою Аллірена я мала без заперечень проводити з ним ночі. Тож від останнього йому довелося відмовитись.

І все ж атмосфера ставала дедалі похмурішою. До свисту вітру з вулиці все частіше додавався моторошний вовчий вий, а сидіння в чотирьох стінах з купою темних ельфів настрою не додавало. І вдень і вночі Аллірен вимагав, щоб я була у нього під боком. Хоча я б краще віддала перевагу компанії коней, особливо Фарби.

Також дуже не вистачало пухнастого теплого бешкетника під боком. Але другою умовою темного принца було залишити кота вдома. Принаймні він зараз був в теплі та безпеці під захистом Ліанії.

Всі ці дні сніжна заметіль не вщухла навіть на секунду. Чим більше ми сиділи в печері - тим важче ставало повітря і тим сильніше у мене боліла голова. 

Намагаючись заснути, я в черговий раз підірвалась з шаленим стукотом серця від відчуття задухи. 

- Що сталося? - Аллірен, який спав поряд, закриваючи мене собою від решти печери й залишаючи мені шматочок місця понад холодною стінкою, похмуро піднявся на ліктях та окинув мене невдоволеним поглядом.

- Я… мені…, - я не могла підібрати слів, марно намагаючись вгамувати серце, що, здавалось, застрягло в горлі та перешкоджало проходженню повітря в легені. - В туалет.

Нарешті вичавила з себе я та, різко підскочивши на ноги й випадково перечепившись за принца, ледь не брьохнувшись, побігла в сторону виходу. 

- Ровейн, простеж, - почула за спиною наказ принца.

- Куди ти так спішиш? - вже на вулиці мене наздогнав наглядач і грубо схопив за плече.