Глава 15

Я різала та рубала нещасного тренувального манекена, ніби він був моїм заклятим ворогом. Попри біль у мʼязах, численні порізи та холодний вітер, я вперто продовжувала виміщати всю свою злість на ні в чому не винному соломʼяному опудалі. 

Зупинившись на хвилинку, щоб витерти піт з лоба, я дістала з кишені пожмаканий лист, сподіваючись, що хоча б цього разу там знайдеться те, на що я сподівалась. Той самий лист, що Аллірен забрав у посла нуріане після церемонії.

- Так і бути, заслужила, - перед тим як грюкнути дверима своєї кімнати за моєю спиною, темний принц кинув у мене цей конверт. 

Стискаючи пальцями однієї руки простирадло навколо себе, яке в ту ж секунду накинула на мене Ара, іншою я вхопилась за папір, ніби той був пляшкою води посеред пустелі. Повні жалості очі служниць я стійко проігнорувала і в першу чергу кинулась до Принца. Кіт сидів на руках у Дани з таким виглядом, ніби постраждав найбільше за всіх і взагалі збирався помирати.

- З ним все нормально, тільки кілька забоїв і вивихнута лапка, - дівчина обережно передала мені маленького симулянта.

- Дякую, що потурбувалась про нього, - я притисла до грудей теплий клубок шерсті, який в ту ж мить почав тихенько мурчати. 

Обережно вмостивши його на ліжку, я трясучимися руками дістала лист, очікуючи побачити бодай кілька теплих обнадійливих слів від Рея. І тут же розчаровано відкинула його в сторону.

Попри імʼя «Кейрі» на конверті, сам лист виявився не більше аніж формальним привітанням від нуріане:

«Шановна принцеса Наріанн,

Щиро вітаю вас з весіллям і бажаю щасливого сімейного життя. 

Прийміть цей інструмент, створений нашим найкращим бардом, як наш подарунок. Адже тільки музика, краще за будь-які слова, може передати наші найкращі побажання.

З повагою,

Король Терраліс».

Хотілось закричати! Але я стрималась, аби не привертати зайву увагу. Злість та розчарування прийшли на заміну спустошенню й безсиллю, і ніби хотіли розірвати мене на шматки зсередини.

Я просто не могла сидіти спокійно, що вже казати лягти спати! Тому, натягнувши перші ліпші штани з сорочкою і вхопивши кинжали, з якими останнім часом майже не розставалася, вибігла на вулицю. Холодний вітер із запахом металу боляче вдарив в обличчя, але це не вгамувало моїх емоцій, які все ще продовжували шукати виходу.

Переді мною в ту ж мить, ніби нізвідки, виріс Ровейн, який так і продовжував почергово з Креніном спостерігати за моїми переміщеннями палацом. Якщо раніше вони постійно показово були поряд: стояли біля кімнати та ходили по пʼятах за мною, то тут, в Сонерії, стали робити це більш приховано. Ніби казали: «Все одно нікуди вже не дінешся, тож і нагляд більше не потрібен». І все ж я знала: хтось з них завжди за мною спостерігає.

- Відведи мене на тренувальний майданчик, негайно! - я одразу накинулась на ельфа, не даючи шансу навіть слово вставити. 

Та він, здається, і не збирався. Тільки невдоволено підібгав губи та мовчки повів за собою. 

Решту ночі я провела на подвірʼї величезного тренувального майданчика, призначеного для королівської родини й найкращих воїнів, що служили в палаці.

Що ж, тепер їм доведеться ділитися зі мною.

Під впливом емоцій мої сили працювали на диво слухняно, тому зробити опудало схожим на темного принца вийшло легше легкого: трохи змінити форму «тіла» на більш мʼязисте, а «обличчю» домалювати вуха і жорстоку посмішку. Отак вже набагато легше уявити, що кинджали ріжуть не мішок з сіном, а справжню сіру плоть.

Втомившись, на кілька хвилин поверталась до читання листа, ніби сподіваючись, що в тексті за цей час щось змінилося. Але все залишалося як було. 

Перші промені сонця зустріли мене виснаженою біля манекена, з порізаними під час тренування окривавленими руками. Емоції трохи уляглись, біль у мʼязах та ранах бодай частково перекривала біль на серці. І все ж повертатися до кімнати я не хотіла. Та й, відверто кажучи, на це вже не було сил. Їх вистачало тільки на те, щоб стискати в кулаці зімʼятий напіврозірваний лист. 

- Побережи себе, - я не помітила як до мене підійшла Ліаніа.

- І коли тільки встигла? - не втримавшись пробурмотіла я, залишаючись сидіти як сиділа.

- Я бачила як ти прямуєш в цей бік, вирішила поспостерігати, - відповіла вона, не звернувши жодної уваги на відсутність офіційності з моєї сторони.

- Мені не треба ваша жалість, - я відвернулась, вже звично прикриваючи обличчя волоссям. 

- Я знаю. І все ж, мені б хотілось бодай якось тебе підтримати, - Ліаніа обережно опустилась біля мене та ніжно, ніби дитину, притисла до своїх грудей. 

Я цього не очікувала. Але виявилось, що саме це було мені потрібно, щоб нарешті гребля зламалась і сльози Гіральдуським водоспадом вирвались назовні.

Всі ті емоції, від яких я намагалась звільнитися за допомогою фізичного виснаження, вирвалися з потрійною силою. 

Ліаніа нічого не казала. Просто сиділа поруч та притискала мене до себе. Ніби я була не якоюсь там невісткою, а рідною дитиною. 

- Чому ви мені допомагаєте? - коли плакати вже не було чим, а на душі стало бодай трохи, але легше, я ніяково відсторонилася та зазирнула в її коричневі, як пожухла трава, очі. 

- Бо колись я була на твоєму місці, - вона обережно, рукавом своєї довгої витонченої сукні, протерла мені обличчя та перевела погляд на палац. - Я тоді залишилась з цим сам на сам. 

- Що? - це все що змогла вимовити я у відповідь. 

- Мій шлюб з Ештароном теж виключно політичне рішення, в якому моя думка нікого не цікавила, - світла ельфійка стисла мою руку, ніби підтримуючи й одночасно шукаючи підтримки для себе. 

- Але чому? Нащо їм це? - я ніяк не могла збагнути, навіщо темним ельфам була потрібна!

Чомусь це здавалось дуже важливим. 

- Політика, - королева знизала плечима і боязно подивилась в сторону Ровейна, який весь час стояв спиною до нас, ніби охороняючи. - Давай не будемо про це. Тобі треба відпочити.