Глава 14.1

Чим ближче ми наближались до Сонерії - країни темних ельфів - тим холоднішою ставала погода. І хоча до кінця літа залишалось ще кілька тижнів, я все більше куталась у виданий мені ельфами теплий плащ, бо сонце гріло все менше, а вітер все більше пробирав до самих кісток.

І все ж уходити з палуби не хотілось, тож поки Аллірен обговорював якісь справи з капітаном корабля я користувалась моментом, щоб погрітися на сонечку. 

З того моменту як ми покинули Аттіор він майже весь час таскав мене за собою. В додаток до цього за мною ще стежили Ровейн та Крен почергово в ті моменти, коли ми знаходились не в його каюті. Не знаю нащо йому це було потрібно, адже цього разу мені вже точно не було куди діватися. І все ж він наче показово тримав мене у полі зору. 

От і зараз я постійно відчувала на собі його погляд, хоча зі сторони здавалося, що він повністю поглинений у розмову. Та все ж я намагалась не звертати на це уваги. Натомість уважно вдивлялась у воду, ніби очікувала побачити там знайоме напівпрозоре обличчя. І все ж протягом усього часу сілка, що врятувала нас з Шааті минулого разу, так і не зʼявилась. Як і жодна інша.

Раптом почувся гучний звук битого скла, відчинились двері що вели на кухню і звідти вискочив щуплий темний ельф з великим кухонним ножем у руці та ткнув їм в нашу сторону.

- Щоб більше я не бачив Пірата на моїй кухні! - несамовито прокричав той і гучно захлопнув за собою двері.

- Ти знову рибку з кухні тягаєш? - я хмикнула та запустила руку у довгу пухку шорстку чорного, з білими лапками та грудкою, кота, який вальяжно застрибнув на найближчу до мене бочку і почав вдоволено вилизуватися. 

Цього хулігана ми випадково знайшли в перші дні плавання. Ще несуразним кошеням, він якимось чином пробрався на корабель та примудрявся непомітно красти їжу з кухні. Виявив його той самий повар, що встав вночі попити водички, а замість цього наштовхнувся на шипляче-ричащий клубок шерсті, який нахабно гриз рибу вдвічі більше нього самого. Розлючений кок хотів було відправити кошеня за борт, але воно виявилось на диво спритним. Тож поки він його впіймав то розтрощив половину кухні, частину палуби та підійняв на вуха весь корабель.

Це кота і врятувало. Коли ми з Алліреном вийшли на палубу, той вже з яросним шипінням бовтався у руці розлюченого кока, готового в будь-яку мить розтиснути кулак і відправити пухнастика у чорні глибини океану. 

Не роздумуючи ані секунди я кинулась на кока і силою вирвала у нього кошеня, залишаючи у руці того лише клоки шерсті та з десяток подряпин. Мені теж дісталося, бо переляканий звір був ладен пустити на стрічки будь-кого хто ніс навіть потенційну небезпеку. Але на диво швидко заспокоївся після того, як я огорнула його своїм халатом і почала обережно гладити, тихим голосом розповідаючи що він тепер в безпеці  і його ніхто більше не ображатиме.

Відтоді ельфам довелося змиритися з новим членом екіпажу, який так і продовжував красти їжу з кухні та драконити кока своїми витівками. У мене ж навпаки зʼявилась пухнаста грілка під боком, з якою ночі в каюті темного принца на жорсткому дивані вже не здавалися такими страшними. 

Команда корабля називає його Піратом за всі витівки. Я ж назвала його Принцом. 

- Чому саме Принц? - одразу ж спитав Аллірен.

- Бо має бути в моєму житті бодай один справжній прекрасний принц, - я з посмішкою почісувала муркочуще кошеня за вушками.

З того моменту обличчя Аллірена ставало ще більш камʼяним кожен раз коли він чув це імʼя. Я ж була тільки рада бодай трохи зачепити його велике як Торкський океан его.

- Майже на місці, - мої спогади перервав задумливий голос принца. 

Ролейя зустріла нас мрякою та холодним вітром. На відміну від Аттіора, який зачаровував своєю легкістю та витонченістю, столиця темних ельфів навпаки ніби намагалася сильніше вдавити тебе в землю. Її будівлі були масивними та грубими, наче викарбовані із темно-сірого каменю зі срібним обрамленням.

Ці кольори вкупі з погодою наводили смуток, і місто всім своїм виглядом кричало, що належить саме темним ельфам. Ніхто інший в здоровому глузді не став би добровільно жити в такому похмурому місці. Особливо я.

- Ласкаво прошу додому, люба наречена, - притиснувшись губами до вуха прошепотів знущально Аллірен.

Мене ледь не пересмикнуло, але я змогла втриматися і тільки на крок відступила від нього в сторону. Я не хотіла в це вірити. Я не хотіла тут жити!

- Фарба! - ніби промінь сонця, делегація що зустрічала нас на берегу привела мою маленьку руду конячку, до якої я одразу ж радісно кинулась обніматися.

Фарба на диво одразу ж впізнала мене і радісно заржала, притоптуючи копитами. Я з любовʼю гладила її та приговорювала ніжності, поки вона обнюхувала моє обличчя та одяг. Дійшовши до сумки з котом, яка висіла у мене через плече, вона невдоволено фиркнула та перейшла на іншу сторону.

- Я так сумувала за тобою! Ти така красуня у мене, така доглянута.

- Ми добре піклуємося про свою власність, - Аллірен вже сидів на своєму коні та з уже звичною жорсткою усмішкою дивився на мене. - А тепер сідай і поїхали. На тебе тільки чекаємо.

Я скривилась, і все ж слухняно сіла в сідло, якомога зручніше примащуючи сумку з котом перед собою. Ніби по команді, ельфи на своїх конях взяли мене в кільце, відсікаючи від зацікавлених перехожих й закриваючі будь-які шляхи втечі.

Широкими вулицями ми попрямували в сторону палацу, що ніби велетень височив над усім і без того великим містом. Він не тільки гострими шпилями тягнувся до неба, при цьому знаходився на височині й всім своїм виглядом показував: «Я тут головний, а ти лише слимак під ногами!» І я дійсно почувалася нікчемною маленькою нічого не вартою букашкою в цей момент.

На площі перед входом у палац це враження було ще більшим - особливо в порівнянні з процесією, яка зустрічала нас. Навіть попри велику кількість ельфів, що вистроїлись в ряд, він був нереально здоровезним!