Глава 11.1

    Палац зустрів нас витонченою архітектурою, живою музикою та яскравими барвами - окрім крил, майже всі нуріане також були одягнені в яскраві сукні та костюми. Тож ми своєю чорно-білою гамою виділялись ніби чорна пляма серед вибуху веселки. 

Оскільки офіційно ми вважалися гостями Акріела, на свято прибули в одній кареті. Це були морально найнезручніші десять хвилин у моєму житті. Атмосферу холодного мовчання трохи розбавляли слабкі спроби батька Рея завести невимушену бесіду та веселий щебіт Аеліни, але розрядити обстановку у них так і не вийшло. Тому як тільки ми вилізли з закритого простору екіпажа на площу замку, я нарешті змогла зітхнути вільніше. 

Поки ми крокували високими сходами, я із захватом оглядалась навколо - чим вище ми підіймалися, тим неймовірнішим ставав вид на місто у променях західного сонця, і тим величнішим здавався сам замок.  

На вході у нас забрали запрошення та провели до внутрішнього саду, де власне і відбувалась сама подія. Всередині палац не уступав своєму зовнішньому вигляду, але після маєтку Акріела вже не вражав так сильно - схоже, оздоблювали їх по одному проєкту.

А от сам сад виявився неймовірно гарним! Величезний, засаджений густими деревами та розлогими кущами, він більше походив на лісову галявину, і так само пах свіжістю та квітами. Також це враження додавала невисока, але дуже щільна та мʼяка трава, яка наче зеленим килим вкривала всю землю. Саме тому на вході всі знімали взуття - тут було заведено ходити, і навіть танцювати, босоніж.

По краях, сховані за високими кущами, стояли довгі столи сповнені закусками, а в одному з кутів, під величезним цар-деревом знаходився вишуканий трон. Спочатку я і не зрозуміла що це, бо він був ніби частиною самого стовбуру, майже повністю переплетений гілками та корінням. 

Та найбільшої чарівності саду надавало освітлення - тут не було ані ліхтарів, ані свічок. Натомість вся його територія була заповнена безліччю магічних невеличких кульок, які ніби світлячки повільно літали навколо дерев та гостей. 

В купі з сотнями різнокольорових крил нуріане, які теж ніби світились зсередини, сад виглядав неймовірно казково! Я майже відчувала себе справжньою Попелюшкою - якби не ці погляди в нашу з Шааті сторону, ніби ми прийшли голі на церковну службу.

Через це я почувалась ніяково, і все ж намагалась не показувати справжніх емоцій, а здаватись спокійною та розслабленою. 

Нарешті, коли гості вже почали схвильовано перешіптуватись, одні з дверей відчинилися, і в сад гордо та граційно увійшла королівська родина. Гомін миттєво зник і всі розступились, утворюючи прохід до трону, та шанобливо вклонились.

Я також присіла в реверансі, але не стала опускати очей, а натомість з цікавістю роздивлялась місцевих правителів. Тим паче нарешті я могла бодай щось розгледіти за спинами та крилами інших гостей. 

Першими, офіційно тримаючись за руки, йшли двоє статних нуріане - король і королева. Обидва одягнені в мантії зеленого кольору, вони все ж були абсолютно різними: крила та волосся королеви були насиченого рожевого кольору, в той час як король ніби поєднував одразу срібло і золото. В його довгому білому волоссі виднілись кілька пасом кольору стиглої пшениці під сонячним промінням, і так само крила поєднували в собі ці два кольори. З однієї сторони таке поєднання виглядало дещо дивним, а з іншої - неймовірно гармонійним та благородним. 

«Це родина Енерії», - нагадала я собі.

Чомусь мені здавалось дуже важливим про це памʼятати.

За ними, так само тримаючись за руки, йшли ніби пливли ще пара молодих нуріане. Хлопець, від якого віяло холодом, з такою самою зовнішністю - ніби його крила та очі були зроблені з самої криги. Його супутниця, неймовірно гарна дівчина зі світло-мʼятними крилами, була ніби йому до пари - така ж зверхня і байдужа до оточуючих. 

Коли вони проходили недалеко від нас, я відчула як по мені пройшовся погляд короля. Мені це коштувало зусиль, та я не стала відводити очей. Можливо мені просто здалося, але на його обличчі ніби зʼявилась крапля зацікавленості.

Головне, щоб потім це мені боком не вилізло. 

А от що точно ще вилізе мені боком то це зацікавленість холодних очей його сина, який більш відкрито роздивлявся моє обличчя. І в них я побачила небезпеку, ніби хижак готувався до стрибку. До мого «нареченого» йому, звісно, далеко, та все ж мої щелепи мимоволі стислись. 

«Це Селіан, обережно з ним», - подумки застеріг мене Рей. 

Одразу згадалась розмова Рея й Енерії про нього. Від цього крижаного красунчика добра точно чекати не варто.

Нарешті королівська родина дісталася цар-дерева. Король запрошуюче розвів руками, ніби хотів обійняти всіх присутніх. Рукава його світло-зеленої мантії струменіли до самої землі - ніби сама трава огортала його з усіх сторін.

- Щиро вітаю всіх на святкуванні чотириста пʼятдесят шостої річниці мого правління, - Якихось сорок чотири роки, і за традицією я передам владу своєму синові, Селіану, тож ще зовсім трохи потерпіть цього старого нуріане. А тепер, прошу, розважайтесь, - закінчивши промову, він граційно сів на трон. 

В цей момент, ніби тільки цього і чекали, засвітилась ще купа магічних світлячків, освічуючи балкон з оркестром. Заграла гучна весела мелодія, а натовп заворушився, розходячись в різні сторони.

- Діти, не розбігайтесь, наш стіл там, - Акріел повів нас за собою, перекрикуючи гомін свята.

Поряд з ним, із високо піднятою головою, йшла Альвера. За ними Аеліна, вчепившись в руку Шааті, тягла ту за собою. Замикали цю процесію ми з Реєм.

Тепер, коли оточуючі більше цікавились стравами та напоями, я змогла трохи видихнути. Проте все одно продовжувала ловити на собі неприязні погляди.

Стіл був накритий по принципу «підходь та бери», але щоб не утворювати черг кожен зі столів мав привʼязку до певних гостей. Тут тобі й тістечка, і фрукти з овочами, і щось схоже на тарталетки, і звісно алкогольні напої.