Глава 8.1

- Все ще пахнеш як брудний матрос, - Рей плюхнувся біля мене на деревʼяну підлогу корабля.

- Я б на тебе подивилась, якби ти бодай п'ять хвилин просидів у тому ящику для тортур, - я засопіла мов злий їжак. 

Минуло майже дві доби відтоді як нас обшукували темні. Я вже кілька разів приймала ванну у спробах позбутися того смороду, але здавалося, він причепився до мене навічно. 

- Та шуткую я, нормально ти пахнеш, - бард широко посміхнувся, явно намагаючись цими словами мене заспокоїти. - І якби це допомогло, я б там замість тебе хоч всю ніч сидів.

- Якби я могла на свої сили покластися, - я з сумом відклала в сторону гітару, на якій до того награвала рандомні акорди. - Все б було набагато легше.

Здається, Рей не знав що на це сказати, бо мовчки потягнувся за інструментом який подарував мені Рут. Почав задумливо перебирати струни та підкручувати кілки. 

- Ти справляєшся дуже добре як для тих умов в яких опинилась. Дай собі час, і все вийде, - нарешті знайшовся що відповісти він, продовжуючи тихенько награвати мелодію. 

- Тільки от цього часу у мене і немає.

Я підвелася та підійшла до краю борта, вдивляючись у горизонт. Смуга океану майже зливалась з небесною блакиттю, і тільки рідкі хмарки де-не-де виділялись, ніби солодка вата пливла у повітрі.

За спиною музика трохи змінилась та почувся спів барда.

Скажи мені, друже,

Куди ти пішов?

Чи спокій у тиші для себе знайшов?

Чи вартим було те минуле життя?

Чи стерло всі болі гірке забуття?

Ти знаєш, тут стільки прекрасних речей…

Було…

Та без тебе їх більше нема.

І сміх вже не той, і пригода не та,

І кохана твоя зовсім сумна.

Ти вибір зробив, сплатив ти свій борг,

Але що тобі дала смерть?

Чи тепло тобі там, за межами днів?

Бо холодно нам тут тепер.

Мовчиш… Не мовчи!

Розкажи, покажи,

Як бути без тебе мені?

Бо холодно нам, хоч сонце сія,

Та світло не гріє, бо я сам.

Чи варте було це? Чи був у тім сенс?

Чи чув ти, як кличе весна?

Бо холодно нам, а вітер несе

Лиш спогади…

І самотня вона.

- Ох, це прям про нас, - я швидко змахнула сльози, що мимоволі виступили на очах. - Я б теж хотіла знати чи не дарма це все було.

- Це я написав, невдовзі після того що сталося, - Рей відклав гітару в сторону та став поряд зі мною. - Я теж на нього злився. Досі злюсь. 

- Він зробив це щоб врятувати мене…

- Ні, він зробив це заради себе, - його відповідь виявилась надто різкою як на спокійного урівноваженого барда. - Він знав, що рано чи пізно цей момент прийде, що колись йому доведеться битися не на життя зі своїм братом. Особливо якщо він не зупинить свої спроби його зупинити. І він відтягував цей момент стільки скільки міг. 

- Та все ж якби не я, він міг би його відтягувати й далі.

Я дивилась на невеличкі блакитні хвилі, що яскраво відблискували під весняними сонцями - всього тиждень як на небі знову зʼявилась маленька мила Рьяна, і з того моменту помітно потеплішало.

В якусь мить здалося, ніби під водою промайнула напівпрозора  дівоча рука. 

- Рей, а що стається з людиною, вампіром, чи будь-ким після смерті? - раптом вирвалось питання, про яке я думала вже не перший місяць. - У нас з цього приводу багато теорій. Але правди ніхто не знає. 

- Я теж не знаю, - бард видихнув та як і я задумливо подивився на хвилі. - Як і у вас, теорій багато, але чи з них бодай одна правдива, невідомо. 

Повз нас вчергове пронісся вихор з синіми крилами - наш непосидючий капітан зупинився біля носу корабля та широко нам посміхнувся. 

- Ми майже вдома, пане Рейтан, - в його очах ще яскравіше спалахнула життєва іскра. 

Ми з бардом вдивились в сторону, куди нам указував капітан Наерон. Поки ще маленький клаптик суші невпинно збільшувався, наближаючи нас до Елраіна - країни нуріане. Почувши метушню, до нас вийшла Шааті та встала поряд зі мною. Їй теж кортіло якнайшвидше побачити землі нуріане.

Проте на моє здивування спочатку цим клаптиком суші виявився невеличкий скелястий острівець. Потім зʼявився ще один, і ще, і чим далі ми запливали, тим більше ставало таких остовів, і тим вище й небезпечніше ставали на них скелі. Тож нашому кораблю довелося багато маневрувати,  змійкою пробираючись повз природні перешкоди. 

Капітан Наерон стояв за штурвалом і впевнено розвертав корабель то в одну то в іншу сторону, при цьому встигаючи гучно давати накази команді, яка теж не сиділа без діла. Ніби злагоджений механізм, кожен член команди знав свою справу, і нарешті за черговим поворотом за величезну довгу скелю перед нами виросло головне місто Елраіну - Аттіор. 

Я затамувала подих як тільки побачила цю красу! Шааті теж стояла не ворушилась, і тільки благоговійно дивилась на картину що розгорнулась перед нами.

Величезне срібно-золоте місто прагнуло дотягнутися до неба своїми гострими шпилями. Витончені будівлі здавались неймовірно крихкими, ніби кришталь - тільки доторкнись і воно зламається. То тут то там на сонці блищали водоспади, що каскадами стікали серед міста прямо в море.

- Ласкаво прошу до Аттіора, - від капітана не приховалися наші емоції від побаченого. - Столицю Елраіну і найкраще місто у всій Ліморії!

В його голосі звучала неприкрита гордість за батьківщину.

Поки ми приставали до берега, я продовжувала озиратися навкруги. Все в цьому місті було настільки незвичайним та гарним, що хотілось роздивитись та закарбувати в памʼяті кожну деталь! 

Позаду нас я побачила ті самі скелі, що ми так старанно обходили стороною. Вони напівкругом оточували місто, ховаючи його від сторонніх поглядів та захищаючи від потенційних нападників. Така собі природна фортеця, обійти яку можна тільки одним кораблем за раз, і при цьому бажано знати місцевість бодай трохи.