Глава 6.2

Розповідь Таїши

- Готова? - у двері просунулась голова гарненької дівчини з довгою чорною косою та нахабною посмішкою. 

- Амая, ти знову це зробила? - Таїша підозріло подивилась на подругу, яка  щось ховала за спиною. 

Сама вона тільки повернулась з пасовища та заганяла овець у вівчарню.

- Іша, не хвилюйся ти так, батько не помітить, - Амая повністю протислась у двері, більше не приховуючи піхви з мечем у своїй руці. - Все одно він ним не користується, дістає зі скрині раз на пів року. Не думаю, що сьогодні саме той день. 

Таїша тільки закотила очі та зачинила дверцята за останньою вівцею, що як і решта бавовняних пухнастиків одразу кинулась в сторону повної поїлки. 

- Дай мені хвилинку вмитися та підемо, - закінчивши зі своїми хатніми обов'язками, дівчина попрямувала до дерева, на якому висів старий залізний рукомийник.

Набравши у руки прохолодної води, Таїша з насолодою плеснула її собі на обличчя. Амая в той час зачаровано спостерігала, як краплі води стікають по шиї Таїши та спокусливо зникають у вирізі декольте. 

- Ходімо? - з трансу її вивів життєрадісний голос подруги. 

Дівчата попрямували в сторону свого таємного місця. Вони намагались зайвий раз не потрапляти на очі сусідам. І без того серед жителів села про них ходили різні чутки, за які їх не любили. Хоча ці чутки й не були безпідставні, та все ж поки вони залишалися тільки плітками, їх продовжували терпіти. Але якщо правда спливе назовні, дівчат як мінімум з соромом виженуть із села, а найімовірніше - закидають камінням, і навіть батьки не захочуть за них заступитися. 

Саме тому, своїм укриттям дівчата обрали старий покинутий будинок. Знаходився він за селом біля лісу, надійно прихований від поглядів випадкових перехожих густим чагарником. Самі дівчата натрапили на нього випадково, коли під час чергової прогулянки Амая на спір полізла крізь густі хащі, впевнена що знайде там джерело молодості, про яке їй розповідала  колись бабуся. 

Джерела там не виявилося. Проте знайшлася занедбана деревʼяна хатинка з невеличким подвірʼям порослим бурʼяном та залишками того, що колись називалося тином. 

Дівчата як могли привели його до ладу та стали майже кожного дня, після того, як пороблять свої хатні справи, проводити там час разом. 

От і цей день не став виключенням. Вчергове поцупивши старий меч батька Амая спорудила на дворі хатинки деревʼяного манекена і як могла відпрацьовувала на ньому різні техніки, які знаходила у книгах місцевої бібліотеки. Таїша сиділа поруч та з посмішкою спостерігала за стараннями подруги. 

- Втечімо! - після чергового потужного удару по ні в чому не винній ляльці Амая раптом зупинилась та впевнено подивилась в очі розгубленої Таїши. - Ти ж знаєш, тут нам не дадуть спокою. Втечімо!

- Куди ми подінемось звідси? - Таїша невпевнено знизала плечима. - Якщо не вийде, то нам сюди повертатися не можна буде. Батьки назад не приймуть, а інші зацькують. 

- Все вийде, я дещо дізналася! - Амая відклала меч у бік та взяла подругу за руки. - Є острів, на якому дівчата як ми знаходять прихисток. Так, він далеченько, спочатку треба дістатися земель нуріане. Але це можливо! 

- Ама, це ризиковано, - Таїша насупилась. - Ми не знаємо, чи вийде! У нас немає грошей, які використовують інші народи. Наша мова дещо відрізняється від їх. І найголовніше - між нами немає торгівельних шляхів! Як ми взагалі дістанемось іншого континенту? 

- Я не знаю, Іша! Щось придумаємо, - Амая почала міряти широкими кроками подвір'я. - Візьмемо човен, допливемо на ньому!

- На човні, без жодних навичок орієнтуватися, пропливемо через ціле море? - Таїша похитала головою, а на її обличчі з'явилась гримаса - суміш вибачення, суму та жалю. - Ама, це самогубство, і ти сама про це знаєш.

- Але залишатися тут це теж самогубство! - Амая різко зупинилась та почала кричати. - Іша, як ти не розумієш? Не дадуть нам тут нормально жити! А мені набридло! Набридло ховати від усіх наші відносини! Набридло удавати, що ми просто подруги! Набридло жити закутою у всі ці рамки.

- Ама, я розумію, я прекрасно тебе розумію, - Таїша підбігла до коханої та взяла її долоні у свої в спробі заспокоїти. - Але це самогубство! Ми не зможемо звідси втікти! 

- Ні, ти не розумієш! - Амая сердито висмикнула руки та схопила меч батька. - Нічого ти не розумієш.

Після цих слів вона зникла за чагарником, а Таїша залишилась розгублено стояти посеред двору, намагаючись збагнути який колок вкусив її кохану.

Та відповідь знайшлася в той же день, коли за сімейною вечерею батько раптом звернувся до похмурої дівчини: 

- Іша, ти зі своєю подругою бачилась сьогодні?

Таїша розгублено подивилась на батька, виринаючи зі своїх думок:

- Так, ми гуляли разом.

І її батьки, і батьки Амаї щиро вірили у звичайну дружбу між дівчатами. Плітки що ходили по селу вони чули, проте були занадто розумними, щоб вірити у таку маячню.

- То ти, мабуть, вже чула радісну новину! - батько дівчини широко посміхнувся.

Таїша ж навпаки ще більше нахмурилась та похитала головою. Можна було по пальцях однієї руки порахувати ті рази, коли "радісна новина" для її батьків була так само радісною для неї. І цей раз не став виключенням. 

- Та як же, Амая тобі не сказала? Вона скоро заміж виходить! Днями до неї сватів пришлють із сусіднього села! Батьки постарались, домовились. Хлопець, кажуть, гарний, із заможньої родини. Ох пощастило ж дівчині! Іша, і тобі вже час про весілля подумати. Я завтра у справах до знайомого поїду, попитаю, може у них є гарні парубки, то й тебе зісватаємо.

Поки батько навіть не думав закінчувати свою промову, Таїша перестала чути його вже десь на середині. Кров прилинула до її обличчя, а серце застукотіло ніби навіжене. 

"То ось що сталося! Ось чому вона така розлючена сьогодні була!", - думки дівчини стрибали із кута в кут, наче намагались втекти з її голови куди-небудь в більш затишне місце.