КІДО

Кляті накладні вії відмовлялися триматися, особливо у кутику лівого ока, проте я заприсяглася, що не підведу тітоньку Нен і не зруйную образ Снігової Королеви цього зимового вечора. Власне, атмосфера «казки і свята» трималася не лише на моїх вистражданих усмішках і погано приклеєних сріблястих віях, адже решта офіціанток теж пурхали довкола з тацями в руках, зодягнуті у біло-блакитні коротенькі платтячка в блискітках та зі смішними і радше сивими, аніж білими перуками на головах. Власне, поряд з моїм холодним настроєм та крижаним поглядом до Королев їм було далеко: сніжинки, не більше.

Ні, я не те щоб не хотіла підтримати тітку та допомогти з відвідувачами у Новорічний вечір. Це ж було родинною традицією, відколи я завершила навчання у Бостоні і повернулася до рідного міста: одягнути тематичний костюм і кілька годин обслуговувати відвідувачів тітчиної невеликої забігайлівки з дивною назвою «Руда Борода».

Ну і звісно всім рудобородим завсідникам гарантована знижка на пиво і горішки за рахунок закладу. Еге ж!

Я поверталася на вже трохи втомлених ногах з порожньою тацею від чергового столика і звично моргала так часто, що ледве розрізняла шлях попереду. Кляті сріблясті вії так і хотіли відклеїтися зовсім, особливо на лівому оці. Поставивши тацю на стійку, я обережно притиснула штучну «красу» пучками вказівних пальців до повік, після чого ще кілька разів моргнула, перевіряючи надійність образу і тяжко зітхнула. Джим – красень-латинос з дредами, що працював у «Рудій Бороді» баристою – налив мені склянку коли і підбадьорливо всміхнувся:

– Ще трохи, Пенні, і твої страждання скінчаться. Ліва сторона залу вже майже порожня.

Я кивнула, розуміючи, про що він, але на цей раз всміхнутися не змогла. Річ у тім, що мої істинні страждання почалися сьогодні обідньої пори і точно не закінчаться, коли за останнім відвідувачем зачиняться двері тітчиної забігайлівки.

Захекана та з порожньою тацею під пахвою до нас підбігла Еліс – одна з офіціанток – і вихопивши у мене недопиту колу, одним ковтком залила її в своє пересохле горло. Віддихалася і заскиглила:

– Ооох, ну коли ж вони всі вже розійдуться по домівках? Дістали! Менше двох годин до Нового Року, а таке враження, що «Борода» працюватиме до ранку. Мені ж іще, раптом що, за продуктами для святкової вечері заїхати треба…

Вона ще на щось там жалілася, поки я із крихтою заздрості відмітила, що її штучні сріблясті вії тримаються надійніше, ніж мої, після чого підтримала фразою:

– Все вже йде до завершення, Еліс: ліва сторона залу майже порожня.

– Майже, – саркастично докинув Джим і ми всі втрьох спрямували погляди на чоловіка, який сидів за столиком під вікном на лівій стороні залу ближче до виходу. Добряче за тридцять, але міцної статури та з густою чорною шевелюрою – одягнутий він був у класичний костюм-трійку і носив стильні окуляри без оправи.

Гммм… Такий собі «адвокат диявола», проте безсумнівно дуже заможний.

– І як же такий «павич» залетів цього вечора до скромної «Рудої Бороди»? – прицмокнула язиком Еліс і змовницьки підморгнула мені.

– А павичі взагалі літають? – тихо і непевно спитав Джим.

– Так, і досить добре, – спокійно відказала я, навіть не намагаючись поправити війки на лівому оці, що вже майже відпали.

Перед «павичем» стояла одна порожня склянка віскі і одна ледь надпита. Канапок він не торкнувся і сидів весь час майже нерухомо, зрідка поглядаючи на екран смартфону. Вираз його обличчя був понурим і сумним, тому не дивно, що ми по черзі взялися вгадувати, що ж за лихо могло трапитися в його житті.

Прискаливши око, Еліс невдовзі видала:

– Його кинула дівчина або він взагалі розлучився з дружиною і тепер вона претендує на половину його статків.

– Абооо… його дружина дізналася про коханку, на яку він витратив половину статків, а іншу половину прибере до рук колишня після розлучення, – теж не довго думаючи припустила я.

Джим заперечно похитав головою і гигикнув:

– Якби ви дві були праві, то я на його місці вже ридав би вголос і рвав на собі волосся. Гадаю, у нього просто помер собака… або якийсь інший улюбленець.

Ми з Еліс, ледь стримуючи сміх, водночас витріщилися на баристу так, ніби він видав щось несусвітнє, а я ще й пирхнула іронічно:

– Помер собака? Серйозно? Хто ж так побиватиметься через якогось там пса? Та ну, йому ж не десять років!

Джим без тіні усмішки серйозно відповів:

– Не бачу нічого смішного. Я читав про випадки, коли люди впадали у тривалу депресію і навіть вчиняли самогубство через втрату чотирилапого друга.

Гммм… Я хотіла ще з більшим сарказмом уточнити у Джима, як давно і часто він щось «читає», але за стійкою з’явилася моя тітонька Нен і сплеснувши в долоні, весело сказала:

– Ну ж бо, дівчатка, ще один вихід у зал і – фінал цього вечора! Далі за сценарієм лише святкування Нового Року у колі друзів і рідних. Пенні, серденько, у тебе на лівому оці…

– Я знаю, тітонько, зараз поправлю, – дещо дратівливо відказала я і автоматично притиснула пальці до повік. Ох і дістав мене вже цей маскарад і штучна «краса»!