Глава 59: Три мисливці

Інь, Кіцуне та Мін вже підходили до тимчасового житла. На порозі їх зустріла жінка — вона привітно усміхалася.
Відчинивши двері, жінка запросила зайти до будинку. Інь пропустив дівчат уперед. Господиня показала кімнату Мін, а також кімнату для Іня з Кіцуне. Коли всі розселилися, жінка запросила їх до столу випити чаю. Вона й далі привітно усміхалася, але ця «щира усмішка» не сподобалася лисиці. Кіцуне зупинила коханого й прошепотіла на вухо:

— Інь, мені здається, ми потрапили в пастку. Ти впевнений, що ця жінка не працює на Імператора?
— Боже, мила, перестань підозрювати всіх навколо. Якби вона була з ними заодно, тут уже стояла б варта.
В цей момент хтось постукав у двері. Кіцуне насторожилася, а Інь поклав руку на руків’я своєї катани. Мін у цей час сиділа за столом. Господиня відчинила двері, і з дверного прорізу в бік Мін полетіла сітка. Кіцуне вчасно зреагувала й відштовхнула сестру Іня вбік, тим самим сама потрапивши в пастку. Вона не була зачарована, не була просочена отрутою чи чимось іншим, що могло б зашкодити демону. Тому дівчина з легкістю розірвала її.
 

Кіцуне стала в стійку, завівши Мін за спину. Її очі палали вогнем, на обличчі виднівся звіриний оскал.
До будинку зайшли троє доволі кремезних чоловіків. Абсолютно однакових на вигляд. Сказати, що Інь був здивований — нічого не сказати.

Величезні чоловіки в обладунках, немов лицарі, що прийшли рятувати свою королеву. Без слів, без зайвих жестів вони кинулися на Кіцуне з Інем. Мін не стала стояти осторонь — вона взяла кухонний ніж, що лежав на столі, й почала захищатися.
Перший удар пролунав, мов грім. Один із воїнів рвонув уперед важким кроком, дошки підлоги жалібно заскрипіли під його вагою. Він рубонув зверху — удар був розрахований на те, щоб розколоти череп разом із підлогою. Інь ледве встиг вихопити катану. Сталь зустрілася зі сталлю, іскри розлетілися віялом, а руки юнака здригнулися від чудової сили супротивника.
— Чорт… — видихнув він крізь зуби.

Другий нападник обійшов збоку, цілячись у незахищений бік. Але Кіцуне вже була там. Вона рухалася не як людина — радше як полум’я, зірване зі смолоскипа. Її кігтиста долоня перехопила клинок біля самої гарди. Метал заскреготів, коли пальці стиснулися сильніше. Воїн спробував вирвати зброю, але лисиця різко смикнула її на себе й ударила його лобом у шолом. Пролунав глухий дзвін. Чоловік відступив.
Третій тим часом рвонув до столу — до Мін.
Дівчина підхопилася, стискаючи кухонний ніж обома руками. Вона дихала часто, але погляд її був твердим. Коли велетень замахнувся, вона пірнула під удар — лезо просвистіло над її головою — і встромила ніж між пластинами обладунку під пахвою. Воїн заревів. Рана була неглибокою, але болючою.
— Я не безпорадна! — вигукнула вона, висмикуючи ніж.

Перший противник знову тиснув на Іня. Його удари були важкі, методичні, мов ковальський молот. Кожен блок віддавався в плечі юнака тупим болем. Зрозумівши, що силою його не здолати, Інь змінив тактику. Він ступив ближче — занадто близько для довгого клинка ворога — і вдарив руків’ям катани в горло під шоломом. Воїн захрипів, але не впав.
— Та хто ви такі взагалі?! — проричав Інь.

Відповіддю був лише новий удар.
Кіцуне в цей момент уже перестала гратися. Її зіниці витягнулися у вузькі щілини, а з-під губ виглянули ікла. Вона крутанулася навколо себе, хвіст майнув вогняною дугою, і потужним ударом ноги відкинула супротивника через кімнату. Той врізався в стіну так, що штукатурка посипалася дощем. Але він… підвівся. Усі троє знову випросталися. Однакові. Мовчазні. Нечутливі до болю.
У кімнаті зависла секунда тиші, важка, мов камінь.
Кіцуне тихо прошепотіла, не відводячи погляду від ворогів:
— Та хто ви, чорт забирай?
Воїни синхронно ступили вперед і водночас промовили по складах:
— М… сти… те… лі…
— Величезні та ще й тупі, — невдоволено сказала Мін.
— Мін, іди звідси. Ти не впораєшся, ми з Кіцуне розберемося.
— Але Інь! — вигукнула дівчина.
— Я сказав — біжи!

Щойно Мін рушила до виходу, їй перегородив шлях один із мисливців. Він замахнувся катаною, але лисиця зупинила удар. Вона прийняла звіриний образ і, мов м’ясник, розірвала його на шматки, ламаючи кігті й зуби об міцний обладунок. Мін вибігла з дому й, не озираючись, помчала геть.
Бійня з тими двома тривала довго. Але зрештою перемога була за Кіцуне та Інем. Господиня від побаченого в жаху сиділа у кутку будинку, не дихаючи. Кіцуне підійшла до неї й простягнула руку. Жінка тремтячою рукою схопила закривавлену долоню демона. У цей момент лисиця нахилилася ближче й прошепотіла на вухо:
— Наступного разу, господине, будьте обережні, перш ніж відчиняти двері чужим.

Демон здогадалася, що до цього причетна й господиня дому, але не стала нічого робити: гроші були заплачені, а жінка надто налякана, щоб наважитися хоч на щось.
Кіцуне повернулася до свого коханого.
— Ти як? Цілий?
— Відносно. Але жити буду. Треба знайти Мін. Сподіваюся, вона не втекла надто далеко.
— Залишайся тут, я пошукаю її.

Лисиця вийшла у двір. Була ніч. Демон вдихнула повітря й узяла слід Мін. Вона одразу побігла ним. Мін сиділа, накривши голову руками. Дівчина тихо підійшла до сестри Іня й покликала її. Мін обернулася й уперше за довгий час обійняла лисицю. Кіцуне від здивування ахнула, але не подала виду, що справді вражена. Дівчата повернулися до будинку.
Іню вже було краще — господиня надала належну допомогу мисливцю. Демон підійшла до неї з презирливим поглядом, подивилася жінці в очі й сказала:
— Якщо ти нашкодила, а не допомогла Іневі, я про це дізнаюся. І тоді вирву твої кишки й повішу собі на шию як намисто. Зрозуміла?
— Кіцуне, ну не треба так… — тихо сказала Мін.
— А як треба, Мін? Вона нас здала. Хто були ті троє — невідомо. Але ясно одне: вони приходили по мою голову.
Мін нічого не відповіла. Вони пробули там кілька днів і вирушили далі на пошуки нового житла.