Глава 58: Зрадлива гостинність

Ніч добігла кінця. Сонце своїми променями вже будило природу довкола. Кіцуне, потягуючись, вийшла й сіла біля входу до храму, знову оглядаючи околиці. Інь прокинувся майже одразу, щойно почув тихі — майже невагомі — кроки своєї коханої. Він відчував внутрішню тривогу дівчини, що ставала дедалі сильнішою.
Мисливець підійшов до неї, сів поруч, обійняв за ніжні плечі й запитав:
— Кіцуне, ти вже який день сама не своя. Що тебе так тривожить?
— Іню, з природою щось не так. Я не можу зрозуміти… надто тихо. Навіть птахи в цій окрузі не співають. Я відчуваю, що ця тиша — перед справді жахливим боєм.
— Люба, не накручуй себе. Ти звикла жити в постійних втечах, у боротьбі за право на життя. Твоє існування кардинально змінилося — так само, як і моє з Мін. Але навіть якщо ця тиша перед майбутньою різаниною, то хоча б зараз давай не будемо про це думати.

Інь поцілував Кіцуне в губи й міцно притиснув до себе, після чого додав:
— Я схожу до села, де купував нам спальники. Воно зовсім поруч. Куплю тобі щось для підняття настрою та розпитаю — може, нас хтось прихистить на певний час.
— Добре, будь, будь-ласка, обережним.
— Буду, — з усмішкою відповів мисливець.

Інь зайшов до храму, взяв із собою мішкуватий рюкзак, катану та кілька монет, розбудив Мін, щоб попередити про відхід, і вийшов із храму, залишивши дівчат.
Мисливець йшов зовсім недовго. Діставшись села, він озирнувся: мешканці вже активно метушилися — кожен займався своєю справою. Хтось гучно кричав, намагаючись продати товар, хтось сварився, хтось радісно щось обговорював із товаришем, а хтось тихо сидів на лавці, читаючи книгу. Життя вирувало, ніби мешканці цього села не знали тривог.

Інь підійшов до крамниці з написом «Прикраси». Зайшовши всередину, він оглянув магазин. Хлопця зустріла приємна продавчиня років тридцяти. Вона усміхнулася Інєві й запитала:
— Чим можу допомогти?
— Я шукаю прикрасу для дівчини на подарунок. Є у вас щось із натурального каміння?
— Звісно, — з усмішкою відповіла жінка.

Продавчиня показала мисливцеві цікавий кулон з вогняного каменю. Він переливався, відбиваючи світло — то жовтим, то червоним. Ланцюжок був із нержавної сталі — тонкий, але міцний, що тримав на собі цей прекрасний камінь у формі сердця.
— Беру, — твердо сказав Інь. — Скільки з мене?
— П’ять монет.
— Так дешево? — здивувався Інь.
— Цей камінь не має особливих властивостей. Просто гарна дрібничка. Вашій дівчині сподобається, — з усмішкою сказала продавчиня.

Інь узяв кулон, вклонився й вийшов. Проходячи селом, він помітив доволі непоганий будинок. Біля нього сиділа жінка середніх років; у руках вона тримала жменю монет і перераховувала їх. Мисливець підійшов ближче й промовив:
— Добрий день, пані. Не підкажете, де тут можна зупинитися на нічліг?
Жінка відірвала погляд від монет і, глянувши на Іня, тихо сказала:
— Ти можеш заночувати в мене. У домі вистачить місця. Ти будеш один?
— Ні, зі мною буде сестра та моя дівчина.
— З тебе п’ятсот монет. Одна кімната — для пари, і є невеличка спальня для одного. Скільки плануєте тут бути?
— Поки дозволятиме ситуація.
— Добре. Тоді ввечері можете заселятися. Піду підготую вам місця, — з усмішкою сказала жінка.

Інь, заплативши, повернувся до храму. Кіцуне й Мін чекали на нього з чудовим обідом. Інь підійшов до лисиці й попросив заплющити очі. Він став позаду неї й повісив кулон на шию. Кіцуне відкрила очі та поглянула на прикрасу:
 

 - Ох, Іню, це прекрасно… Такий гарний кулон. Дякую тобі. Сідай їсти, поки не охололо.

Інь сів поруч із коханою та жадібно накинувся на смаколики, які приготували дівчата.

— Боже, як смачно! Хто це готував?

Мін глянула на Кіцуне й вирішила промовчати про те, що готувала все вона, бо в лисиці все підгорало, і сестрі доводилося переробляти.

— Це Кіцуне готувала, я лише допомагала, — з усмішкою сказала Мін.

Лисиця здивовано подивилася на Мін, а та їй пустотливо підморгнула.«Невже Мін почала мене менше ненавидіти?» — подумала Кіцуне.

— Дівчата, я знайшов нам нічліг у сусідньому селі. Непоганий дім, думаю, ми зможемо пожити там якийсь час, — сказав Інь із повним ротом їжі.

— Іню, скільки разів казати — не розмовляй із набитим ротом. Ніби й старший за мене, а вчу, як малого.

Кіцуне засміялася. У ці дні вона по-справжньому відчувала себе як вдома — в колі дорогих їй людей. Хай почуття провини за зламане життя цих людей і не відпускало її, та вони все одно залишалися поруч.Тим часом до села, що було неподалік храму, зайшло кілька мисливців. Вони розпитували мешканців, показуючи портрети Іня, Кіцуне й Мін, і питали про місцезнаходження цієї трійці. Черга дійшла до крамниці «Прикраси».Чоловік із суворим виразом обличчя зайшов до магазину й, підійшовши до продавчині, тицьнув їй оголошення:

— Бачила когось із цих трьох?

— Так, хлопця бачила. Він приходив по прикрасу для своєї дівчини.

— Куди пішов?

— Не знаю. Я не виходила з магазину після того, як він пішов.

Чоловік вийшов і сказав:

— Він був тут, але продавчиня не бачила, куди цей зрадник попрямував.

Мисливці продовжили розпитувати людей, поки не дійшли до останнього будинку. Вони постукали у двері. Їм відчинила та сама жінка, якій заплатив Інь за нічліг,мило усміхнувшись вона сказала:

— Чим можу допомогти, панове?

— Ми шукаємо цих трьох. Не бачили?

Жінка взяла портрети й уважно їх розглянула, а потім відповіла:

— Дівчат не бачила, не знаю, хто вони. А ось хлопець заходив — заплатив за нічліг, сказав, що буде з дівчиною та сестрою. А, власне, що сталося?

— Оця дівчина, — мисливець вказав на зображення Кіцуне, — є дуже небезпечним демоном. Імператор готовий заплатити чималу суму за її упіймання. А ці двоє її покривають і відмовляються здати.