Глава 57:Життя коли не тікаєш

Настав ранок. Кіцуне вже не спала — вона сиділа біля входу до храму й дивилася за обрій. Сонце забарвлювало небо в яскраво-жовтий відтінок, дув легкий вітер, ніжно торкаючись волосся Кіцуне.
Мін прокинулася трохи пізніше. Озирнувшись довкола й не побачивши лисицю, дівчина поправила зім’ятий одяг і волосся, після чого вийшла до демона. Сівши поруч, вона запитала:
— Чому не відпочиваєш?
Кіцуне повернула голову до Мін і відповіла:
— Та так, сиджу, оглядаю околиці. Тривожно мені: за цю ніч нічого не сталося, було надто тихо. Місцевість ніби порожня — окрім храму тут нічого немає. Ми тут як на долоні, але я не відчуваю навіть чиєїсь присутності.
— Мені здається, це місце колись було священним, тому тут так тихо й спокійно.
— Можливо, ти й маєш рацію, — ствердно сказала Кіцуне.
— Кіцуне, можу я поставити запитання?
— Звісно.
— Які в тебе зв’язки з Імператором? Чому він так переймається тобою? І чому він хоче твоєї смерті?
Кіцуне зітхнула. Їй не хотілося ворушити минуле, але, можливо, розповівши всю історію, Мін не буде так вороже до неї налаштована.
— Мін, Імператор — мій дядько. До приходу до влади він був звичайним мисливцем. Як я казала Іню, він не брав безпосередньої участі в полюваннях, але мав гарну здатність — нюх. Він легко вистежував жертву за запахом.
Коли в нашому світі почали з’являтися кіцуне, Чен Лі, який тоді правив землями, віддав наказ про їх знищення. Мисливці збунтувалися, адже ніхто не був підготовлений до такого полювання, але Чена це не хвилювало.
Чань полював разом з усіма, навчився розрізняти демонів між собою. Та сталося так, що, поки він бився, його дружину вбив кіцуне. Після цього він зненавидів усіх лисиць.
— Сумно, звісно… але ж ти його племінниця. Чому не залишити тебе в спокої?
— Це його не хвилює. Втрата дружини позбавила Чана розуму — він почав жити помстою. А коли дізнався від сторонніх, що Кінао зрадила йому з Ченом заради того, щоб мій дядько отримав гарну роботу, це ще більше звело його з глузду. Він скинув Чена — як це сталося, не питай, я не знаю, думаю, що він когось найняв. Тому Імператор так прагне моєї смерті.
— Просто через те, що ти кіцуне? Але ж ти не винна, що стала такою.
— Так, Мін. Просто тому, що я така.

Інь прокинувся, почувши крізь сон розмову дівчат. Одягнувшись, мисливець вийшов назовні. Позіхаючи, хлопець підійшов до коханої, ніжно поцілував її й, помітивши збентеження сестри, сказав:
— Доброго ранку, сестричко. Виспалася?
— Ні, Іню. Усюди протяги, холодно, спати неможливо. Нам би чимось щілини закрити…
— Я придумаю варіанти. Але ми тут ненадовго — потрібно знайти більш затишну будівлю для ночівлі. Дівчата, знайдіть воду, обережно, не привертайте уваги, а я піду на полювання.
— Добре, — в один голос відповіли дівчата.

Тим часом…

Охорона доставила Чана до його спальні. Він так і не прийшов до тями. Загін стояв навколо ліжка, розмірковуючи, що робити далі. Але їхні думки перервав важкий, грубий зітх — Імператор розплющив очі й усміхнувся воїнам.
— Пане, як ви себе почуваєте? — запитав один зі стражників.
— Чудово! Я сповнений сил. І я впевнений, що цього разу кіцуне не втече! Мені потрібен час, щоб розібратися зі своїми новими можливостями, і коли я буду готовий — ми почнемо діяти.
А поки що, варта, даю вам наказ: вистежити лисицю та дати наводку кланам. У мене визріває план…
Охорона пішла, а Чань почав розглядати себе в дзеркалі. Він відчував приплив сили — вона ламала його тіло, але йому це подобалося. Чоловік прокручував у голові варіанти перемоги над племінницею, та він не врахував усю суть угоди. Ця сила повільно, майже непомітно знищувала Чана зсередини. Рейдан знав: бажання вбити лисицю надто велике, тому Імператор використає силу на повну в момент зустрічі — і тоді буде запізно відступати…

Вже сутеніло. Мін і Кіцуне набрали достатньо води, але Іня досі не було. Дівчата почали хвилюватися, проте тривога швидко зникла, коли з-за обрію з’явився мисливець із здобиччю.
Кіцуне підбігла до Іня, щоб допомогти. Вона взяла кілька тушок і віддала їх сестрі коханого, потім повернулася, забрала ще кілька й знову передала Мін.
— Ого, Іню, ти наловив стільки м’яса, ніби ми тут жити зібралися, — з усмішкою сказала сестра.
— Ну, Мін, кілька днів ми тут точно будемо. Вперше за такий довгий час ми можемо бути спокійними. Я знайшов неподалік село — там є люди. По дорозі я продав кілька тушок і купив нам спальники, а також тканину, щоб закрити щілини й забити вікна. Так буде менше протягів.
— Ох, Іню, наш батько явно вчив тебе виживати в суворих умовах.
— Сестричко, а як інакше? — з усмішкою відповів мисливець.

Усі розійшлися по справах: Іню взявся лагодити храм, Кіцуне швидко розділила туші, а Мін почала готувати вечерю. Доводилося різати м’ясо на дерев’яній дошці й просто на землі, що не виключало потрапляння бруду, але шлунок вже голосно нагадував про себе, і часу перебирати не було.
Вечеря була готова, Іню закінчив утеплювати храм, Кіцуне розвела вогонь. Усі сіли, мов дружня родина: їли, розмовляли, сміялися. Це був час зближення й кращого розуміння одне одного.
Вогонь згас, їжа була з’їдена. Мін пішла спати, а Кіцуне й Інь, обійнявшись, сиділи й милувалися зоряним небом. Вони тихо перешіптувалися, фліртували, цілувалися, обмінювалися поглядами, сповненими бажання. Але навколо було так тихо й спокійно, що не хотілося порушувати цю тишу — лише насолоджуватися теплом одне одного.