Глава 56: Ніч яку б хотілось безкінечно

Мін, Інь і Кіцуне під час утечі натрапили на велику будівлю: вона велично здіймалася за густим лісом, її гострі куполи красиво відблискували в променях призахідного сонця. Вікон майже не було, двері були щільно забиті дерев’яними дошками, а на них висіла табличка: «Зачинено назавжди».

— Що це за будівля? — захоплено запитала Мін.
— Це храм. Він уже не один рік у такому стані. Нам підійде — вже сутеніє, треба десь зупинитися, — тихо сказала Кіцуне.
— Так, люба, ти маєш рацію, — підтвердив Інь.
Мисливець опустив на ноги свою кохану й розв’язав її. Вони підійшли до дверей і оглянули їх, але ніде не було жодної щілини, щоб підчепити дошки — усе було надійно закріплено.
— Як нам потрапити всередину, Іню? — запитала Мін.
— Відійди, — спокійно сказала Кіцуне й підійшла ближче до дверей.

Лисиця оглянула дошки, обмацуючи їх своїми ніжними руками, знайшла невелику тріщину й з усієї сили вдарила по ній. Дошка розламалася навпіл. Такі маніпуляції вона повторила з усіма дерев’яними планками, доки не залишилося жодної.
Група увійшли всередину. Будівля була забутою: стіни пошарпані часом, підлога місцями провалена, всюди протягувало. Але надворі вже були сутінки, тож вибору не залишалося.
Обійшовши весь храм, вони нарешті знайшли  місце для сну. Інь змайстрував собі подобу спального місця, Мін зробила те саме. Кіцуне ж просто влаштувалася поруч — сон їй був не надто потрібен.
Молодий мисливець невдовзі заснув. Лисиці не спалося, як і сестрі, тож вони вдвох вийшли надвір дивитися на зорі. Між дівчатами панувала тиша, але Мін наважилася заговорити:

— Кіцуне, я хотіла б попросити в тебе пробачення за те, що ледь не вбила тебе. Я не можу звикнути до нашого теперішнього життя. Я втомилася від вічних утеч і ризику. З твоєю появою моє й Іневе життя перевернулося з ніг на голову, і в той момент я просто хотіла покінчити з усім цим. Але я не подумала, як буде братові, якби ти загинула від моєї руки. Він, напевно, зненавидів мене, і, можливо, я більше ніколи не побачила б його поруч із собою.
— Мін, не варто вибачатися. Я прекрасно розумію твоє ставлення до мене. Якби Інь не втрутився, усе закінчилося б тієї ж миті. Я могла б знову піти, але зв’язок між мною і твоїм братом нерозривний — він усе одно мене захищатиме. Я теж втомилася бути постійною мішенню, але скоро цьому всьому прийде кінець.

Мін обійняла Кіцуне. Їхнє примирення перервав Інь: з усмішкою він підійшов до дівчат і сказав:
— Ви помирилися? Чи мені знову варто втрутитися, Мін?
— Ні, Іню, все добре. Я просто попросила пробачення в Кіцуне й також перепрошую тебе. Більше такого не повториться.
— Ми сім’я, сестричко, і я завжди пробачатиму тобі, що б ти не накоїла.
— Ти б пробачив мені смерть Кіцуне? — здивовано запитала Мін.
— Ні. Але я все одно не залишив би тебе. Це мій обов’язок. Я дав обіцянку…
— Що ж, у такому разі я залишу вас. Уже холодно, піду спати, — сказала Мін.

Дівчина встала, вклонилася й зайшла всередину храму.
Інь сів поруч і обійняв кохану. Місяць світив дуже яскраво; очі Кіцуне відбивали його світло й виглядали, мов два вогники. Хлопець повернув обличчя лисиці до себе й поцілував її. Дівчина відсторонилася, подивилася йому в очі, а потім подалася вперед і поцілувала знову. Руки рухалися мимоволі — це відчуття знову накривало з головою, ніби це була остання ніч для двох…

Інь ніжно цілував лисині губи, шию, плечі, поступово спускаючи кімоно вниз. Кіцуне кусала губи від насолоди гарячого подиху коханого. Ніжні поцілунки доходили до вже збуджених сосків: хлопець доторкнувся до них язиком і почав ласкати, обводячи по колу. Кіцуне спостерігала за кожним рухом Іня палаючими очима.
Хлопець продовжував прелюдію, опускаючись все нижче. Лисиця звивалася і стогнала від насолоди, прижимаючи голову хлопця сильніше. Демон, втративши контроль, ніби вперше, накинулася на Іня і сіла зверху. Зірвавши з нього кімоно, вона жадібно поцілувала хлопця, а потім повільно сіла на його член.
 

Її стегна рухалися то ритмічно, то повільно, а хвости звивалися в такт…
Ніч була довгою, немов навмисно не закінчувалася, щоб дати закоханим змогу довше насолоджуватися одне одним. Заморені та щасливі закохані пішли в середину храму, та й заснули солодким сном.