Глава 54: Коли виходу немає

Кіцуне та Інь стояли нерухомо на вулиці села. Вони бачили, як варта взяла їхній дім у кільце, думаючи, що вони всередині. Один із вартових дістав факел і підпалив його, готуючись кинути в дім, аби виманити їх. Солдати, що стояли позаду, озиралися по боках і ледь не помітили мисливця та лисицю, але ті встигли сховатися в тіні сусіднього будинку. Кіцуне важко дихала — її переповнювало відчуття безвиходу, адже тікати вже було нікуди. Інь міцно стискав руку коханої, заспокоюючи її.

— Ти голосно дихаєш… тихіше, — прошепотів Інь.
— Що нам робити? Вони спалять наш дім. Мін мені цього точно не пробачить. Вона так старалася привести житло до ладу після довгої відсутності. Якщо він згорить, вам ніде буде жити.
— Не переймайся цим. Я щось придумаю. Зараз головне — вибратися звідси непоміченими.
— Виходь! Кіцуне, ми знаємо, що ти там! — крикнув один із вартових.

Але відповіді не було...

— Виходь! Інакше ми спалимо тебе разом із цим домом!
У цей момент із дому вийшов Чан, крутячи в руці волосину Кіцуне.
— Чого галасуєте, варто? Немає її тут! Так ви й до ранку стоятимете! — сміючись, сказав Чан.
— Імператоре? Перепрошуємо, але вам не треба було самому сюди йти.
— Так я ж не сам — ви тут! — ще голосніше засміявся Чан. — Кіцуне, люба моя племіннице, я знаю, що ти десь тут. Виходь! Інакше я знайду Мін і зроблю з нею ну дуже страшні речі!
— Чорт… моє волосся, — тихо сказала Кіцуне.
— А волосся тут до чого? — запитав Інь.
— Чан колись теж був мисливцем. Ось звідки в нього стільки зв’язків серед кланів і самітників, які знають, як вистежувати таких, як я. Єдине його достоїнство — нюх. Сам він майже не полював… був псом: вистежував нас, а вже клани вбивали. Він дуже добре знає мій запах. Волосину я, мабуть, загубила в камері — так він мене й вистежив.
— Кіцуне, де ж ти? — проспівав Імператор.
— Я здаюся, Інь. Вічно ми тут сидіти не будемо.
— Стій!

Кіцуне робить крок, щоб вийти з укриття, але Інь різко зупиняє її. Лисиця виривається — мисливець хапає її міцніше й притискає до себе.
— Я більше так не можу, коханий. Щоразу, коли ти обираєш мене, ти робиш крок назустріч загибелі. Ти сваришся з Мін — вона ж твоя родина, а я лише перешкода на шляху до твого щастя.
— Кіцуне, ти теж моя родина. І я захищатиму тебе ціною власного життя.

Інь міцно обіймає дівчину — і в цю мить отримує каменем по голові. Його тіло знесилено падає на землю. Лисиця приголомшено дивиться й бачить Мін, яка вже налаштована напасти на Кіцуне.

— Мін, що ти робиш? — запитала лисиця.
— Я зроблю те, на що мій брат не здатен. Я вб’ю тебе! Я довго на це наважувалась. Намагалася хоч якось тебе полюбити, але ні — ти забрала в мене його, дім, нормальне життя без цих вічних втеч. А тепер я заберу твоє життя й позбавлю всіх страждань!

Мін зв’язувала Кіцуне. Дівчина не опиралася — вона розуміла сестру Іня. Колись комусь із них це мало набриднути, і або коханий, або його родина зробили б це. Мін штовхнула зв’язану демонесу вперед, наказавши йти.
Імператор побачив, як Мін штовхає лисицю просто до нього. Він зловтішно посміхнувся:
— Ну треба ж, Мін… Не думав, що після стількох втеч ти сама приведеш Кіцуне до мене!
— Я роблю це не для вас, Імператоре. Я роблю це для себе й брата!
Мін штовхає Кіцуне до ніг Чана. Дівчина падає на коліна. Вона не видає жодного звуку — ані краплі жалю, лише очі, сповнені смутку від думки, що вона більше ніколи не побачить свого коханого. Сестра Іня стоїть над лисицею — в її очах втома й величезна ненависть, що лягла сірою пеленою. Мін дістає кинджал. Лисиця опускає голову й заплющує очі, по щоках течуть сльози.
— Тільки давай швидко з цим покінчимо… — тихо сказала Кіцуне.
Мін замахується клинком. Її руки тремтять — їй страшно, адже вона ніколи й нікому не завдавала шкоди. У цю мить уже отямлений Інь біжить зупинити сестру:
— Стій, Мін!
Інь зупиняє рукою кинджал, не даючи поранити Кіцуне.
— Порань мене, Мін, якщо тобі стане легше, але не чіпай її! Я розумію твою ненависть до неї, але це моя провина, що тієї ночі я не зміг її вбити. Та шляху назад немає — я її кохаю і нічого не можу з цим вдіяти.
— Ти завжди обираєш її… навіть зараз готовий підставити себе, аби вона жила. Мені цього, мабуть, не зрозуміти. Пробач, будь ласка, — тремтячим голосом сказала Мін.
— Усе добре, сестричко. Я не злюся.
Інь обіймає сестру, але цю родинну ідилію перериває голос Імператора:
— Як зворушливо… Ти, Інь, і справді дурень! Варто, схопити їх!

Воїни Чана почали наступати. Інь підхоплює все ще зв’язану Кіцуне, дістає катану й готується оборонятися, але людей Імператора надто багато — відступати нікуди. І тут з’являється Хьоґа, який спостерігав за всією сценою здалеку:
— Допомога потрібна, людино? — з насмішкою сказав лис.
— Хьоґа? — здивовано запитав Інь.
— Я не міг дозволити так швидко заграбастати Кіцуне — це було б нецікаво. Мене забавляє вся ця метушня навколо вас! Біжіть і не озирайтесь!
— А як же ти?
— За мене не хвилюйся, людино. Купку людців я розкидаю. Ну, поїхали!-Задорно сказав дух і кинувся в натовп варти.
Мін, Інь і Кіцуне знову втекли… але як довго це ще триватиме?