Глава 46: Клан "Бай"

«Я бігла якомога швидше з села Японії! Сила, що пробудилася в мені від такої кількості поглинутих душ, ломало моє тіло. Я не знала, куди себе подіти, кого вбити або що зробити із собою? Мій розум затьмарювала міць, до якої я не була готова. Я втратила глузд, стала тією, ким не хотіла бути, тією, з ким боролася весь цей час! Я була схожа на тварину, хворою на сказ. І знову я тікаю, рятуючи своє жалюгідне життя від чергових проблем, які можуть позбавити мене життя назавжди! Чи буває таке, що ти водночас жалюгідний і могутній?»

Кіцуне мчала, несучи лапи якомога далі від села. Вона бігла так швидко, що її майже неможливо було впіймати. Вона кричала й сміялася, плакала й лютo зносила все, що ставало на її шляху. Її розум і тіло не витримували — вона перетворювалася на те, чого боялася протягом усього життя. Збожеволена Кіцуне все ж змогла зупинити себе: вона впала на коліна й голосно закричала, хапаючись за голову. Її сила розривала зсередини, і дівчина намагалася всіляко її придушити. Та не давши їй цього зробити до кінця, на шум і руйнування прийшов нічний клан «Бай».

Високі, мускулисті чоловіки стояли поруч із поваленою лисицею. Кіцуне звернула увагу на те, що перед нею хтось стоїть. Вона підняла очі й, пропустивши удар, одразу ж покотилася землею. Лисиця вскочила на лапи й почала люто атакувати, і вона здобула б перемогу, якби не лучник, що вистрелив у неї з особливої зброї. Стріла пробила лисиці лапу, і та впала. Вістря було чимось змащене, через що тваринна подоба миттєво змінилася на людську.

— Угамуйся, демоне! — промовив один із клану.

Кіцуне мовчала й лише намагалася знову атакувати. Вона не чула й не бачила нічого, окрім бурлячої крові в чоловікові та сяйливої душі в центрі. Коли дівчина все ж спробувала завдати удару, наступна стріла пробила ту саму ногу. Кіцуне заволала від болю. Її очі здавалися ще безумнішими: з кожною спробою нападу дівчина отримувала стріли в тіло.

Клан не був багатослівним. Чоловік, що стояв попереду, замахнувся катаною, аби позбавити демона мук, та його удар відбив Інь.

У хлопця тремтіли руки, по обличчю стікав піт — це свідчило про те, що Інь біг з усіх сил, рятуючи свою кохану. Його очі були сповнені рішучості: він не боявся купки головорізів. Відбиваючи удари й ухиляючись від наступних, Інь завдавав ударів катаною з такою точністю, що будь-який майстер міг би позаздрити, та людей із клану було більше.

Кіцуне відповзла від сутички й, стиснувши зуби, вирвала з себе стріли. Рани, на диво, почали швидко затягуватися, і знову, мов поранений звір, дівчина кинулася в натовп. Прикриваючи собою Іня, вони змогли роззброїти чоловіків і побити їх так, що ті вже не могли підвестися на ноги. Але на цьому їхня зустріч із кланом не закінчилася.

Інь підхопив Кіцуне на руки й кинувся тікати геть, якомога далі від мисливців. Відбігши на достатню відстань, мисливець обережно поклав лисицю на землю й запитав:

— Як ти?

Кіцуне мовчала, опустивши голову. Її волосся було скуйовджене, тіло здригалося, а пальці впивалися в землю. Інь присів навпочіпки перед коханою, хотів підняти її обличчя, але в одну мить лисиця накинулася на Іня, притиснувши його до землі так, що від удару пішли тріщини. Вона важко дихала. З кровожерливою усмішкою нахилилася ближче до його обличчя й прошепотіла:

— Помри!

Вона змахнула рукою й роздерла мисливцеві груди. З ран хлинула кров, заляпавши обличчя лисиці. Мисливець скрикнув від болю, але продовжував лежати під нею, не рухаючись. Він простягнув руку до її обличчя й витер кров:

— Кхх… Люба, що з тобою сталося?

Інь знепритомнів. Кіцуне дивилася на непритомне тіло порожніми очима, та в цю мить у дівчині щось змінилося:

— Інь? Ні! Що? Що я накоїла?

Дівчина заплакала, притискаючись до закривавленого тіла:

— Кіцуне, візьми себе в руки. Він ще живий, ти можеш урятувати Іня.

Лисиця обернулася на звіра, закинула мисливця собі на спину й якомога швидше повернулася до Сяо Мао по допомогу до мудреців.

Цілий тиждень «Інтелектуали» боролися за життя Іня, і зрештою їм це вдалося. Мисливець отямився, і першим, що він побачив, була Кіцуне, яка плакала. Інь ніжно обійняв лисицю, взяв її за підборіддя, змусивши подивитися на нього, витер сльози й поцілував. Поцілунок тривав недовго — дівчина відсахнулася від мисливця й сказала:

— Пробач мені, я збожеволіла!

Інь обійняв її ще раз, і Кіцуне розповіла йому, що сталося. Це почули мудреці й запропонували допомогу. Звісно, Кіцуне чекав важкий шлях, аби вгамувати ту міць, що рвалася назовні. Але дівчина наробила стільки галасу, що на неї було відкрито глобальне полювання — звісно, Імператор уже був у курсі.