Глава 45: Помри або перебий селище

«Я думала, що, якщо втечу від проблеми, вона ніколи не знайде мене знову… Що, залишивши все в минулому, зможу жити непомітною для інших. Я все своє життя мріяла знайти спокій, щоб жити без страху, без вічних переслідувань, кохати і бути коханою. Але так не буває, правда? Не буває так, щоб істоти, які не є людьми, заслуговували на життя, яке вони хочуть…»

Кіцуне знову лежала на холодній землі, важко дихаючи й стікаючи кров’ю. У неї не було сил ані опиратися, ані битися — вона просто хотіла померти. Та раптом почула знайомий голос:

— Кіцуне, ти мене чуєш?

— Так… Інью, це ти? — подумки запитала лисиця.

— Так. У мене мало часу. Мудреці допомогли мені зв’язатися з тобою через відьмин шар. Я прибіг до них, щойно відчув, що з тобою щось не так. Що відбувається? — стурбовано запитав Інью.

— Інью, я… Мене б’є Оні, я не встигаю регенеруватися, я…

Кіцуне не встигла договорити — Оні схопив її за волосся і підняв ближче до себе. Він дивився на дівчину своїми зеленими очима з насмішкою і кровожадністю. Демон вдихнув аромат її крові, заплющивши очі від насолоди, а потім злизав кров з її обличчя.

— Припини! Чому ти мене не вб’єш? Навіщо знущаєшся?

— Мила, так нецікаво. Це чудово — нескінченно бити істоту, яка все одно залишається живою. З людьми так не буває. Але інтерес у мене зникає — ти щоразу слабшаєш. Та не переймайся, я дам тобі час відновитися, і ми знову продовжимо наші ігри.

— Навіщо тобі це?! Вбий мене! — кричала лисиця.

— Я завжди встигну це зробити. Але якщо тобі так не терпиться померти, то я зроблю твою смерть цікавішою. Я даю тобі вибір — перебий усе це село, і залишишся живою. Відмовишся — вб’ю тебе просто зараз.

— Навіщо тобі це? — повторила Кіцуне.

— Навіщо? Щоб ти вдосталь натерпілась. Ти вб’єш усе село, і на тебе оголосять полювання . Тож мені не доведеться бруднити руки — тебе вб’ють інші. Ну що скажеш, мила?

Кіцуне спробувала вирватися, але сил більше не було. Вона не мала вибору — погодитися було єдиним шансом: наситившись силою села, вона зможе перемогти Оні.

— Гаразд… Я переб’ю село.

— Гарна дівчинка.

Оні відкинув лисицю і додав:

— Перебий усіх. До останньої людини.

Демон зник. Лисиця сіла, сперлася спиною об стовбур дерева, підняла погляд на нічне небо й подумала:

«Кіцуне, чорт забирай… Ідеш на поводу в Оні! Але в мене немає іншого вибору. Я надто ослабла, а іншого життя не буде. Тепер я смертна, життя одне, і мені треба його зберегти…»

Минуло кілька днів, і Кіцуне відновилась — вона була готова до полювання. Вона б утекла з села, але Оні стежив за нею весь час. Лисицю не полишало питання: навіщо демон усе це робить? Яка ворожнеча була між Кіцуне та Оні?

Дівчина стояла, все ще не наважуючись розпочати полювання, але демон нервово спостерігав за нею, даючи зрозуміти — зволікати не варто, інакше останнє, що вона побачить, буде його обличчя. Кіцуне глибоко зітхнула, змінила вигляд на лисицю і рвонула вперед.

Лунали крики, плач дітей, люди вибігали з осель, намагаючись урятуватися. Дехто встигав стріляти, намагаючись поранити її. Ріки крові заливали кожен будинок. Кіцуне у відчаї розривала кожне тіло, поглинала душі всіх, хто потрапляв їй під лапи. Її сила росла, кровожерність теж. Відчай змінився насолодою та азартом. Від тієї Кіцуне не залишилося нічого — лише монстр, що жадав крові.

Оні спостерігав з вершини дерева, підступно усміхаючись, живлячись страхом людей. Уже розвиднялося, й крики стихали. Село перетворилося на місиво, навколо лежали Без життєві  тіла, а серед них стояла Кіцуне — з широко розкритими очима, дивлячись на скоєне.

Коли все закінчилося, Оні тихо підійшов до неї, торкнувся її плеча й сказав:

— Ти зовсім зневірилася, лисичко. Тепер забирайся звідси. Вранці на твій слід підуть мисливці, щойно дізнаються, що ти наробила.

— Негідник! Ти зробив це навмисно! Щоб і тут у мене не було спокою! Навіщо?! Що я зробила?!

— Ти відповіси за те, що зробив твій рід. Брала ти в цьому участь чи ні — мені байдуже. Ти заплатиш за скоєне.

Демон зник. А лисиці не залишалося нічого, окрім як знову бігти — подалі від кривавого мороку. Вона була сповнена сил, як ніколи — їх вистачить надовго. Але чи зможе вона впоратися з цією силою, що вирувала так сильно, що Кіцуне почала втрачати розум...