Глава 44: Самотність настає з приходом зими

Ця зима прийшла неочікувано до села СяоМао, ніхто не очікував її приходу. І попри те, що сніг викликав захоплення у людей, вони все ж були занепокоєні цією аномалією, оскільки не були готові до неї. Жителів накривало змішане почуття радості й розгубленості, паніка ширилася, адже врожай почав замерзати, і людям доводилося швидко збирати припаси. Усі мисливці активно вирушили на полювання, бо багато тварин поховалося в норах, рятуючись від холоду, а це призводило до падіння економіки та рівня життя. За тиждень усе було зібрано, і жителі дещо заспокоїлися: вони узаконили зимові свята, які святкувалися лише цієї пори року. Люди навчилися пристосовуватися до холоду й радіти змінам. Раділи всі, окрім Кіцуне...

Кіцуне пішла досить далеко від Китаю й оселилася в Японії. Там також була зима, що огортала своїм снігом, мов ковдрою, кожне дерево та кожен дім. Лисиця сховалася в лісі, намагаючись не привертати увагу ні влади, ні мисливців. Але і там панувала своя містика, свої демони та чудовиська. З одним із них їй довелося зустрітися — і зустріч була зовсім недружньою.

Це була доволі ясна ніч. Небо було чистим, зорі сяяли, наче маленькі вогники. У селі було тихо, лише сніг потріскував від морозу. Кіцуне сиділа на дереві й виглядала когось нещасного, хто міг би пізно повертатися додому. Спокійно помахуючи хвостом і оглядаючи все навколо, вона почула шурхіт позаду. Не встигнувши зреагувати, дівчина каменем зірвалася вниз. Швидко підхопившись на ноги, вона озирнулася, та нікого не побачила. Хтось знову блискавично промчав поруч і гострими, як лезо, кігтями зачепив її обличчя. По щоці стекла тонка цівка крові. Витираючи її рукою, лисиця вигукнула:

— Виходь! Не будь боягузом, хто б ти не був!

У напівтемряві, освітленій світлом молодого місяця, з-поміж дерев з’явилася постать: високий, довговолосий чоловік із яскраво-зеленими очима та довгими закрученими рогами. Він показував своє обличчя неквапом, голосно сміючись:

— Кіцуне! Як твій рід ще живий? Не очікував тебе побачити в наших краях. Заблукала?

Чоловік наближався до лисиці повільно й настирливо, скорочуючи дистанцію, наче знущаючись, ніби в неї немає шансів утекти.

— Хто ти, чорт забирай? — з острахом запитала Кіцуне.

— Яка здогадлива! Я і є чорт! — продовжував сміятися він.

— Н-ні… ти не він… Ти… Не може бути… Оні?

— Вірно, моя дорога. А що ти тут забула? Таким, як ти, тут не місце!

Він різко рвонув уперед і вдарив Кіцуне кулаком у живіт так сильно, що вона відлетіла на кілька метрів. Лисиця завила від болю й залишилася лежати нерухомо. Чоловік підійшов, схопив дівчину за волосся, підіймаючи її обличчя, аби переконатися, що вона не померла від одного удару.

— Слаба! До того ж регенерація повільна! Де ж та грізна лисиця, яка одним ударом зносила голови з плечей?

Оні відкинув Кіцуне від себе. Її тіло впало й знову завмерло.

— Померла, чи що?

Насміхаючись, він стояв ще кілька хвилин у надії, що Кіцуне підведеться, але цього не сталося. Демон розвернувся — і пожалкував про це. Наступної ж миті в його шию вчепилися гострі кігті Кіцуне. Її очі палали, а зуби й кігті рвали плоть демона без жалю.

Але Оні це зовсім не вразило. Він однією рукою схопив лисицю й відкинув її вбік. Рани миттєво затягнулися.

— Дурна! На що ти сподівалася, кидаючись на мене зі спини?

Кіцуне підвелася й знову кинулася на демона, але чоловік легко перехопив удар, схопив її за горло й почав стискати. Лисиця, задихаючись, намагалася вирватися, але сили були нерівні.

— Відпусти… — прохрипіла Кіцуне.

— Навіщо? Ти мені подобаєшся куди більше, коли борешся за життя, лисичко! Що з тобою сталося, мила? Сили додалося, але ось регенерація ослабла.

Демон пильно вдивився їй у очі.

— О-о, ось воно що… Ти смертна, — засміявся він.

Він відкинув дівчину вбік, а тоді миттєво опинився перед нею знову. Він бив її так швидко, що Кіцуне не встигала підводитися. Та раптом він зупинився, нахилився до її вуха й прошепотів:

— Ти знаєш, лисичко, що ми ворогуємо вже багато віків? Ви нажили собі безліч ворогів за свій вік. А знаєш чому? Ви порушуєте баланс. Ви бездумно пожираєте душі, не даючи нам виконувати нашу роботу.

— А я тут до чого? Я дотримуюся законів між істотами.

— Можливо, ти — так. Але це не скасовує нашої ворожнечі.

Оні відступив. Кіцуне піднялася, тримаючись за живіт, і запитала:

— Що ти зі мною зробиш?

— Відпущу. Ти мені ще знадобишся.

Демон зник. Кіцуне, скривавлена й виснажена, сховалася в темряві лікувати рани. Вона сиділа, обхопивши коліна, й плакала — тіло пекло від болю, кров стікала з ран.

— Чорт… це довго загоюватиметься… Бляха, і треба ж було цьому демону тут з’явитися! Міг би вже просто вбити! Навіщо я йому здалася?

Відповідь на це питання їй ще доведеться отримати...

Життя Кіцуне перетворювалося на справжнє пекло. Щоночі Они знаходив її, де б вона не була, бив і відпускав. Рани не встигали загоюватися, тіло — відновлюватися. Дівчина без сил щовечора плакала, відчуваючи себе самотньою, беззахисною, не маючи змоги захистити себе й не маючи того, хто міг би її захистити. Зима стала сумним початком нового життя лисиці. Вона почувалася одинокою й безпорадною: самотність приходить разом із зимою. Кіцуне ламалася з кожною зустріччю з Они. Вона не розуміла, чому він не вбиває її, навіщо мучить і безжально знущається — не даючи ні померти, ні нормально жити.