Глава 40: Кінець початка

Інь допомагав Мін із домашніми справами. Вони щиро розмовляли, обговорюючи щось у процесі прибирання двору. Нарешті вони змогли знайти будинок і оселитися там — надовго чи ні, питання відкрите.

Закінчивши, Мін вирішила принести братові води, адже надворі було досить спекотно. Та раптом, побачивши щось, Мін закричала. На її крик прибіг Інь.

— Ні! Кіцуне! — тремтячим голосом вимовив мисливець.

Він підбіг до лисиці й перевернув її з боку на спину. Тремтячими руками взяв її лапи — але вони вже були холодні. Оглянувши тіло, хлопець не міг зрозуміти, чому від виснаження сил Кіцуне не повертається у людську подобу. Усвідомивши, що все дуже погано, мисливець крикнув:

— Мін, хутко біжи до мудреців! У нас мало часу!

Мін кивнула і одразу ж кинулася до Інтелектуалів. Добігши до місця, вона голосно й наполегливо стукала у двері, кричала, благала ельфів відчинити. Мудреці не змусили на себе чекати.

— Мін, вітаю… — почувся тихий голос із-за дверей. — Що з тобою? Чому така нетерпляча?

— Швидше, ходімо зі мною! Кіцунє помирає!

— Кіцунє? Як? Вона не може померти… Може, знову впала в кому?

— Ні! Вона холодна, і, здається, зв’язок між нею та братом слабшає!

Двері зачинилися, але вже за хвилину знову відчинилися: один із мудреців підхопив Мін на руки й телепортувався до їхнього дому.

Інь не міг стримати сліз — він міцно пригортав бездиханне тіло лисиці, відчуваючи, як останні сили демона йдуть у землю.

— Відійди, — тихо й серйозно сказав мудрець, який у ту ж мить опинився перед мисливцем.

Опустивши Мін на землю, ельф підійшов до лисиці. Оглянувши тіло, що так і не набуло людської подоби, він сумно глянув на хлопця, який уткнувся носом у плече сестри. Усвідомивши, що не час казати правду, мудрець мовив:

— Інь, я заберу тіло до себе й спробую допомогти Кіцунє якомога швидше. Без Цілителя шансів мало, але я зроблю все можливе.

— Що з нею? — спитала Мін.

— Схоже, зустріч із Ін Лі відбулася. У її крові — отрута. Судячи з ран, вона отруєна рослиною, схожою на вовчий аконіт. Я спробую її врятувати.

Мудрець узяв лисицю на руки й, не чекаючи реакції, зник.

Минали дні. Мисливець не їв і не пив, сидів на підвіконні в очікуванні, що за обрієм знову побачить яскраве полум’я своєї коханої. Зв’язок, який їх єднав, згасав дедалі сильніше — залишався лише відгомін у його душі. Мін не могла дивитися, як страждає старший брат. Вона сіла поруч і спробувала заговорити:

— Інь, як ти?

— Ніяк…

— Я певна, що ельфи зможуть її врятувати.

— Не зможуть…

— Чому?

— Хуан Чі мертвий. Без нього вони не вилікують її тіло. Мудреці лікують душу, можуть повернути з того світу лише тоді, коли тіло здорове. А Кіцунє отруєна.

— Ти знав про Хуана?

— Авжеж. Він був єдиним лікарем у селі. Смерть такої людини не залишиться непоміченою — чутки поширяться швидко.

— Інь, ти кілька днів не їв. Може, хочеш пончиків? Я приготую з твоєю улюбленою начинкою, — лагідно мовила Мін.

— Вибач, Мін… шматок у горло не лізе.

Тим часом ельфи метушилися біля тіла демона, жваво перешіптуючись і намагаючись знайти рішення. Вони засіли за круглий стіл, перегортаючи сторінки стародавніх писань у пошуках способу воскресити демона.

Тіло Кіцуне так і не поверталося до людської подоби — а це означало лише одне: часу все менше.

Нарешті рішення знайшлося. Варіант був один — зібрати сто душ і віддати їх демонові.

— І як ми це зробимо? Як зберемо стільки душ? І головне — як передамо їх їй? — спитав один з ельфів.

— Дуже просто, — відповів інший. — У нас є артефакт, який може вмістити сто душ. Для Кіцунє цього мало — вона давно не живиться, але цього вистачить, щоб вона воскресла самостійно. Ми вбивати не будемо — я найму найманця, який усе зробить.

Мудрець вийшов із-за столу й попрямував до найманців. Вони часто відпочивали в борделях. Зайшовши до одного з них, ельф знайшов чоловіка з банди найманців «Кривавий Лотос».

Помітивши ельфа, чоловік підвівся й підійшов до нього.

— Так-так, «Інтелектуали». Чого завітав, ельфе?

— У мене для тебе замовлення.

— Слухаю…

— Потрібно сто жертв. Ти вб’єш найгрішніших людей за цим списком. Цей амулет дасть тобі змогу бачити душі, що покидають тіло — сині, сяючі кулі. Ти маєш зібрати ці кулі в колбу й принести мені. У тебе два дні. Упораєшся?

— Та це не проблема. Звісно. А навіщо тобі це?

— Це вже не твоя справа. Виконуй! Я заплачу так, що цього вистачить тобі на півжиття, якщо продаси.

Найманець кивнув і прийняв замовлення.

Минуло два дні…

Пляшка з душами була в ельфів. Забравши її, вони прийшли до лисиці й, відкривши пащу демона, влили все вмістиме. Кілька днів нічого не відбувалося — демон так і лежав у звірячій подобі. Але згодом у ній почалися зміни: шерсть ставала білішою, на лобі з’явився візерунок вогню, а сама лисиця набувала нових рис.

Та, що була мертва, але воскресла, пізнає силу, протилежну собі — лід. Те, що тане від вогню, і водночас здатне його загасити. Мудрість і рівновага між двома сутностями.

— Як думаєш, що це? — тихо прошепотів один ельф іншому.

— А це те, після чого всім настане кінець. Це Чже. Якщо Кіцунє одного разу помре, то, переродившись, отримає безліч нових можливостей. От тоді всім буде «весело»…