Глава 23: Безодня

Безодня... Вона манить своєю безмежністю і глибиною. Лише там темрява згущується настільки, що нічого абсолютно не видно. Вона затягує, немов трясовина, у неї немає ні початку, ні кінця, лише безодня в невідомість. Потрапляючи туди, ніхто не знаходить виходу назад. Застряглі там залишаються назавжди...

— Де я? — спитав Інь. — Нічого не розумію. Мабуть, я в Безодні. Голова обертом, важко дихати так... — уривчасто сказав хлопець.

Інь присів, щоб трохи прийти до тями, адаптуючись до атмосфери Безодні. Потім пішов у невідомому напрямку шукати Кіцуне. Він йшов, йшов і йшов; навколо нічого не було, лише дивні звуки, морок і страшний холод.

Поки Інь шукав демонессу, інтелектуали по черзі чергували біля тіл, даючи воду та їжу для підтримки.

Нарешті Інь здалеку побачив таємничі двері. Вони були темно-червоного кольору, нагадували засохлу кров. Мисливець підійшов ближче, натиснув на ручку і відкрив двері. Перед ним відкрився не дуже приємний вид. Все було в кроваво-червоних відтінках; у повітрі висіли клітки, у яких без сил лежали душі. Також у підвішеному стані поза клітками були й інші істоти. Вони корчилися й кричали від болю, оскільки ланцюги обпікали їхні кінцівки. Пройшовши, немов по коридору, молодий мисливець побачив Кіцуне. Вона була окремо від інших, як особливо небезпечна. Лисиця була в клітці, обмотаній товстими ланцюгами. Кіцуне сиділа нерухомо, дивилася порожніми очима кудись у даль; поруч із нею були такі ж, як вона. Декілька демонів помітили Іня і почали зловісно сміятися. Одна з лисиць заговорила до мисливця:

— Здрааааствуй, ууубивцяаа! Прийшов звільняти прокляту? Ха-ха, може, і нас тоді визволиш? — зашипіла лисиця.

— Мені до вас немає діла, прокляті! Ви вбивці, а я захищаю народ.

— Народ? Ха-ха-ха! Що ж буде робити народ, якщо ти застрягнеш тут? Він буде рятувати тебе, як ти їх? А твоя сестра буде шукати тебе чи їй це на руку? Вона житиме спокійно і не страждатиме через те, що ти не зміг убити Кіцуне, хоча були шанси. Ти думаєш, що зможеш її визволити? Ти не зміг убити її, коли випала можливість; ти все не наважувався, хоча сам був на межі смерті через неї. Залиш лисицю — вона ні до чого!

— Я сам вирішу, хто і що до чого, а що ні!

Інь стукнув по клітці і підійшов до неї.

— Кіцуне? Це я, Інь, ти пам’ятаєш мене? Я прийшов рятувати тебе, зараз відкрию клітку.

Кіцуне повільно перевела погляд на мисливця, потім сказала:

— Дурний, не вийде! Цю клітку не відкрити нічим, а якщо відкриєш — помреш. Ці ланцюги стримують мене, зберігаючи здоровий глузд, щоб я відчувала біль від клітки. Клітка кожну годину б’є струмом, завдаючи мені шкоди; відкривши її, я втратю все, що пам’ятала, і просто з’їм тебе. Поки я перебувала в тілі, між мною і людяністю був баланс; зараз я — вільна від тіла душа. Звільнивши мене, ти прирікаєш себе на смерть. Мене нічого не зупинить: я по черзі відгризу тобі кінцівки, а потім випотрошу, як курку, і поглину тебе цілком!

У той момент усе заіскрилось, і Кіцуне вдарило струмом; вона заричала від болю, але далі кам’яно сиділа.

— Кхх... Іди, Інь, поки не пізно.

— Ні, я визволю тебе!

Інь дістав із задньої кишені предмет, схожий на відмичку. Відмичка була не простим знаряддям, а заговореною мислителями для відкриття безодневих кліток; ланцюг за ланцюгом хлопець відкривав замки, на фоні лисиці сміялися, чекаючи моменту, щоб напасти.

— Давааай, челоооовеек, відкрий, відкриооой клітку, визволииии прокляту!!! Давааай, дааавай!!

— Да заткнись, блохаста!!! — крикнув Інь.

З кожним відкритим замком обличчя Кіцуне змінювалося: її очі наповнювалися кровожерливістю й жагою, гримаса ставала зловісною. Відкрився останній замок, двері клітки розчинилися. Інь сказав:

— Ось, Кіцуне, йдемо в світ! Що за...

З Іня хлинула кров; не встигши відреагувати, лисиця вже була позаду і вп’ялася зубами в шию. Інь повільно перевів погляд на лисицю, демонеса, у свою чергу, дивилася на Іня. Інь закричав:

— Мерн, давай!!!

Інь сильно стиснув кулон, який дав мудрець на випадок небезпеки, щоб вчасно повернути мисливця з Безодні. Він обхопив лисицю якомога міцніше — і обидва засвітилися; в одну мить вони зникли. Мисливець відкрив очі, подивився на поруч розташовану Кіцуне, потім встав з землі, струсився і сказав:

— Все вийшло?

У цей момент Кіцуне відкриває очі і промовляє:

— Інь, дякую.

Інь радісно обертається і бачить вже сидячу лисицю, яка усміхається йому.