Глава 10: Демон також може плакати

Настав світанок...

Кіцунe, обернувшись у дівчину, стояла біля кратера, піднявши голову догори й крізь пальці дивилася на сонце, що сходило. Її довге волосся розвівав легенький вітерець, вона вдихала аромати, які неслися до неї з-за обрію. Озирнувшись довкола, дівчина вдягла своє поношене кімоно, тугіше затягнула пояс, заколола волосся шпилькою, присіла на камінь поруч і почала дивитися в річку, розмірковуючи, що чекає на неї далі, перебуваючи в цих лісах.

-Ні кола, ні двора, ні кохання, ні навіть свіжого м’яса — нічого немає, лише подерте кімоно та шпилька від матері. Вічно живучи у втечах, борючись за своє існування, страждаючи від ран, завданих зброєю благодійників, харчуючись прогнилою навскрізь душею чоловіків, переповнених пожадливістю та ненаситністю, пожираючи тіла їхніх жінок, аби ті страждали ще більше, випускаючи страх та усвідомлення власної безпорадності, усе життя проживаючи ось так… За що й чому я повинна так розплачуватися? Я втомилася, але нічого не можу з собою вдіяти. А ще цей мисливець — усе кидається та кидається… Я розумію, що на кону стоїть дороге для нього, але ж і я теж хочу жити, якщо це можна назвати життям. Та, на жаль, жодні поцілунки кохання, як у казках, не звільнять від цього. Лише вбивши своє рідне я, я зможу звільнитися. Але ж немає рідного… Чи здатна я любити? Якщо ні — то це не проблема, а якщо все ж так? Як тоді мені бути?…

Сидячи біля річки, Кіцунe розмірковувала вголос, та так гучно, що її слова почув випадковий турист.

— Чого це ти так голосно міркуєш, дівице? — запитав незнайомець.

Кіцунe кинула погляд на молодого чоловіка: високого зросту, з блакитними очима та волоссям білим, як сніг. «Турист, чи що?» — подумала про себе лисиця, відвернувшись від нього, не давши розгледіти свої очі.

— Ого, ще й сором’язлива! Чого ж личко своє ховаєш? Покажи мені його, — жартівливо промовив турист.

«Настирний якийсь», — подумала Кіцунe.
— Йди, куди йшов, хлопче!
— Хлопче? Який же я тобі хлопець, дівице? Судячи з того, що бачу, ти куди молодша за мене. Не хочеш трохи розважитися? Час скоротати, та й самотність скрасити?
— Іди, куди йшов! Я тричі не повторюю! — прошипіла демон.
— Ох, яка ти зла! Зла, мабуть, бо хлопця немає?! — все так же зухвало продовжував турист.
— Мені він не потрібен, геть звідси! — зціпивши зуби, промовила Кіцунe.

Турист підійшов ближче до демона й ухопив її за талію, притулившись до спини лисиці. Останнє, що він побачив, — це звірячий оскал і вогняно-карі очі, які «свердлили» його поглядом аж до кісток.

З шиї туриста бризнула кров, він закричав від болю та від неможливості дихати. Кіцунe дивилася прямо в очі жертві, бачачи останні миті його життя. Її очі наповнилися сльозами, вона відпустила вже бездиханне тіло.

Побачивши, як душа туриста віддаляється, вона не стала гнатися за нею, присіла, наче нічого й не було, на землю, заплющила йому очі та сказала:
— Чому в такої мерзоти, як ти, є маленька дитина? Я щойно позбавила невинного малюка батька… Сподіваюся, мати хороша й подбає про дитину.

Кіцунe могла прожити кілька хвилин життя жертви перед її смертю, тому перш ніж забрати душу, демон знав, кого поглинає. Інколи це робило її нещасною, адже багатьох дітей вона залишила без батьків. Та дітей Кіцунe ніколи не торкалася — вони чиста душа, на вагу золота. Вона пообіцяла собі, що буде захищати такі душі від таких, як вона сама, й інших демонів. Нехай її й вважатимуть зрадницею серед собі подібних, та чиста душа для неї недоторканна.

Викинувши тіло в річку, демон витерла сльози й стрімко рушила до лісу, натрапивши там на дітей.

«Діти? Що такі маленькі роблять тут?» — подумала вона.

— Тітонько, ми заблукали, допоможи нам! — жалібно промовили малюки.

Час наближався до заходу сонця. Кіцунe от-от мала повернутися у свій справжній образ, і як би вона не захищала невинні душі, її звірячий інстинкт мав узяти гору над здоровим глуздом, пожираючи дітей…

Демон засвітився, здійнявся сильний вітер, її обличчя почало змінюватися на звіряче. Діти злякано дивилися на те, що відбувається. Зібравши останні сили, Кіцунe схопила малюків і вивела їх з лісу. Але не вистачило лише миті — лисиця схопила одного за ногу й потягла за собою…

Вранці, змінивши образ на людський, Кіцунe тримала в руках обескровлене тіло дитини, вже без душі та ознак життя. Вона притисла його до себе й заплакала:
— Так любила й захищала, а сама ж забрала життя… Я — монстр, без честі й людяності. Намагаючись слідувати хоч якимось нормам, я зробила лише гірше, забравши душу невинного. Я прирекла себе на вічні муки, а жага пожирати дітей завжди супроводжуватиме мене протягом усього існування. Я не хочу так жити… Хто б міг мені допомогти?

І тут Кіцунe згадала, що свою допомогу пропонував Ін. Вона поховала дитину й подалася в місто, сподіваючись, що швидко знайде мисливця.