Глава 6: Пошуки

Настав ранок. Ясне сонце пробивалося крізь щілину закритої шторою вікна й освітлювало обличчя Мін. Невдоволено муркочучи, Мін повернулася обличчям до стіни, щоб насолодитися ще кількома годинами сну, як раптом усвідомила, що брата немає вдома.
— Інь?! Ти вдома? — стурбовано запитала Мін.

Але відповіді вона так і не почула. Мін підскочила з ліжка, накинувши на себе халат, і стрімко кинулася до дверей, щоб вибігти у двір, та не змогла відчинити двері.
— Чорт забирай! Інь!!

Мін швидко переодяглася в повсякденний одяг, відчинила вікно і вилізла через нього. На щастя, це був невисокий, одноповерховий приватний будинок, де висота від землі була незначна, і можна було легко зіскочити з підвіконня, не нашкодивши собі.

— Інь!! Де ти, клятий?!
Мін бігала по всьому подвір’ю у пошуках брата, але ніде його не виявила. Пройшовшись по сусідніх будинках, вона розпитувала, чи хтось не бачив Іня. Іня знали багато хто в селі, адже він був доволі помітною особистістю. Багато людей просили його сходити на полювання й принести качку чи інший дрібний здобич для вечері, за невелику винагороду він ніколи не відмовляв. Для нього не було проблемою впіймати ту саму птицю, та й сам по собі він був доброю людиною, яка ніколи не могла відмовити простому, бідному народові.

Але, на жаль, жоден із сусідів не бачив Іня.
Схвильована, Мін вирушила шукати далі. Стукаючи в кожну хату, де на той момент були люди, вона розпитувала всіх на своєму шляху, але ніхто так і не зміг сказати, де її брат.

Мін присіла на лавку біля старої кав’ярні й заплакала, адже до неї прийшло усвідомлення, що, скоріше за все, Інь пішов у ліс за Кіцунe.
Дівчина гірко ридала, не знаючи, що їй робити: піти самій у ліс вона не могла, адже не пам’ятала, де саме бачила лисицю, а куди звернутися по допомогу — теж не знала.

Продовжуючи гірко плакати, її схлипування почув молодий сільський хлопець, який саме виходив із кав’ярні.

— Привіт, ти в порядку? Твій плач чути навіть крізь гучну музику в кафе. Чому ти так гірко ридаєш? — запитав хлопець.
— Та яке тобі діло?! Ти все одно мені нічим не допоможеш, — гірко відповіла Мін.
— А може, допоможу, звідки тобі знати? Ходімо, пригощу тебе чаєм, і ти мені все розкажеш. Я живу тут неподалік, іти довго не доведеться.

Мін подивилася на хлопця крізь заплакані очі, витерла сльози й пішла за ним.
Зайшовши в будинок, Мін зрозуміла, що він ще один мисливець. На стінах висіли голови різних тварин, на підлозі лежала шкура ведмедя замість килима, у каміні горів невеликий вогонь. Дім був дерев’яний, просякнутий запахом лісу, і здавався живим.

— Проходь, сідай, не соромся, — гостинно сказав хлопець.
— Дякую. Як тебе звати? — запитала Мін.
— Мене звати Михаель, а ти хто будеш? — відповів хлопець.
— Я Мін, приємно познайомитися. У тебе таке цікаве ім’я й зовнішність, ти не місцевий?
— Ні, я з Америки. У моїй країні полювання не таке поширене, тому я вирішив перебратися сюди. Я люблю свою справу, та й у селі простіше займатися ковальством і забезпечувати мисливців усім необхідним. Сам я не аж надто завзятий мисливець, але іноді можу піти на полювання з іншими місцевими. Ось тримай, твій чай.
— Дякую, — подякувала Мін і почала пити чай.
— То що в тебе сталося? — запитав Михаель.

Мін стала розповідати все від початку й до кінця: від чуток про Кіцунe й аж до зникнення брата.
— Он воно що, то ти сестра Іня? Зрозуміло. Що ж, я зможу тобі допомогти. Вирушаємо зараз, — впевнено сказав хлопець.

Мін і Михаель вийшли з дому й попрямували до лісу. До заходу сонця залишалося ще багато часу, тому Мін була спокійна, що вони не зустрінуть у лісі демона. Незабаром вони опинилися в глибині лісу й почали шукати Іня.

Згодом їм вдалося знайти брата. Картина, яку вони побачили, жахнула їх: на землі нерухомо лежав Інь, його тіло було вкрите кривавими ранами, він лежав, наче спав, притиснувши руками живіт. Від відчаю Мін упала навколішки й знову гірко заплакала. Вона притулилася до закривавленого тіла брата й продовжувала ридати. Михаель відтягнув Мін убік і підійшов до хлопця. Прислухавшись до його слабкого дихання, він сказав:

— Він ще живий! У тебе міцний брат, Мін. Стільки пролежати, стікаючи кров’ю, і не загинути — це заслуговує поваги, — сказав Михаель, підіймаючи Іня на спину.

Забравши Іня з лісу, Мін і Михаель вирушили до місцевого цілителя, щоб вилікувати хлопця від тяжких ран. Мін плакала всю дорогу й голосно молилася, аби її брат вижив...