Глава 5: Зустріч

Ніч опускається, Інь уже не спить і збирається до лісу, сповнений рішучості, впевненості, ентузіазму й краплини страху, а може, й не краплини. Зібравши все необхідне, він тихо вийшов з дому, щоб не розбудити Мін, зачинив двері на замок і забрав ключі із собою, аби сестра не пішла слідом.
Невдовзі Інь уже був на місці — він зайшов углиб лісу, озирнувся довкола, сів на колоду, що лежала поруч, і почав чекати лисицю. Чекав не одну годину, а лисиці все не було.
«От хитра зараза, відчуває, мабуть, що за нею прийшли. Скільки ще мені чекати? Незабаром світанок, а її досі немає», — подумав Інь.

— Гей, Кіцуне! Я знаю, що ти тут, і знаю, що ти бачиш і чуєш мене! Виходь, де б ти не була, і зустрінь свою смерть! — вигукнув Інь.

У далині пролунав сміх, і було чути тихі, обережні кроки по листю, що наближалися до Іня.

— Смерть?! Думаєш, мисливцю, що зможеш відтяти мені голову? Ахаха, наївна людино, смерть зустрінеш тут ти! Не намагайся полювати на мене — твоя сестра не переживе твоєї смерті. Подбай краще про неї і про себе, ніж гнатися за мною. Ти не зможеш. Іди, поки я не розірвала тебе на шматки! — спокійно, але водночас агресивно відповіла лисиця.

— Покажися, якщо не боїшся! — впевнено закричав Інь, поклавши руку на руків’я срібного меча.

Знову почувся сміх — тепер уже набагато ближчий, а шелест став гучнішим, ніж раніше.

— Впевнений? — лукаво промовила Кіцуне й кинулася на Іня.

Інь встиг ухилитися й вихопити меч, побачивши перед собою ту саму вогненну лисицю з тим самим оскалом і мордою, забризканою кров’ю.
«Вона взагалі вмивається? Чи демони не знають, що таке гігієна?» — насмішкувато подумав хлопець і зробив замах мечем у бік лисиці.

Кіцуне ухилилася від удару Іня й у відповідь змахнула лапою, розірвавши йому кімоно.

— Дурню! Я ж попереджала, що ти не зможеш! Не намагайся стрибнути вище своєї голови! На мене полювали куди сильніші мисливці, ніж ти. І знаєш, де вони зараз? Гадаю, знаєш — горять у пеклі, а їхні тіла давно розклалися, лишилися тільки кістки, — зловісно сказала Кіцуне й завдала Іню ще одного удару.

Інь із криком упав на землю, обхопивши руками живіт; по пальцях стікала яскрава кров. Зігнувшись від болю, він подумав:
«Невже це кінець? Невже я такий слабкий, що не зміг її подолати? Все нанівець! Я не можу програти! Мін, пробач…»

Інь упав, його свідомість майже згасла. Останнє, що він побачив, — це світанок і образ лисиці, яка, обернувшись дівчиною, віддалялася від нього вдалину…