5

Минуло півгодини поки напарники прибули… до гуртожитку політехнічного інституту. Незважаючи на те, що Денису нестерпно хотілося уточнити, чи ту адресу відшукав Віктор, він того не зробив, позаяк знав напевне – ту. От тільки в голову ніяк не вкладався той факт, що всю цю веремію із грою смерті могли затіяти студенти-кібернетики. Однак в душі ще тліла надія, що це не так і не тут, що молоді люди просто почули в новинах про страшну біду й вирішили допомогти з вирішенням, а не розгрібали наслідки своїх недбалих дій. Це створило б іще більше питань Департаменту й додало б самому Денису ще кілька безсонних ночей, але як хотілося думати, що люди, котрі живуть тут – не винні. Він і сам колись був студентом. Що правда, програмування вивчав заочно, акцентуючи увагу на правознавстві, та в цьому гуртожитку бував не раз і далеко не з перевіркою.

Однак, здоровий глузд брав гору. Денис прекрасно розумів, що студенти не стали б нічого робити, не порадившись перше з Департаментом, позаяк їм відомо, що це зменшило б його офісу шанси віднайти справжніх злочинців.

Лишивши сержантів-поліцейських, котрі прибули на виклик кібернетиків при вході, Денис із Віктором зайшли всередину, не переймаючись, в силу їх фізичної підготовки, за власну безпеку.

На вахті молодих людей зустріла літня жіночка й поцікавилась, чого їм бракує у даному закладі, та побачивши посвідчення поліцейських (навіть і кібер-) усі питання відпали і вона люб’язно погодилась зібрати усіх студентів, що знаходилися в гуртожитку, у фойє приміщення.

Коли вільний простір почали заповнювати нічого не розуміючі групи хлопців і дівчат різного віку, Віктор майже пошепки повідомив Денису:

– Я зв’язався з Миколою, він каже, що розповсюдження антивірусу припинилось.

Вони були на правильному шляху. Вірус може поширюватися й сам, але процесом знешкодження треба безпосередньо керувати. Потік студентів припинився, а отже ті, по кого вони прийшли – безпосередньо в залі.

Дочекавшись повної тиші керівник групи пошуку й знешкодження кіберзлочинців почав:

– Вітаю, студенти. Моє ім’я Денис Стрілецький. Я – інспектор кіберполіції (пред’явив посвідчення). До нас надійшла інформація, що з будівлі гуртожитку університету Х було створено і поширено шкідливе програмне забезпечення на базі якого згодом була утворена заборонена Законом України соціальна інженерія під ім’ям «Спасіння», що продовжує породжувати нові заборонені спільноти й вербувати громадян України до лав «гравців».

Під час промови і Денис, і Віктор спостерігали за реакцією студентів, силячись вирахувати, хто з них причетний до злочину, та усі кібернетики і вахтерка пані Ірина були однаково спантеличені й налякані, тож це було неможливо. Тоді Денис вирішив вдатися до маніпулятивних методів. Не припиняючи промови він почав включати до неї неправдиві речі й, опираючись на логіку й досить «далекі» здогадки, зважився ризикнути.

– Нам відома не тільки ІР-адреса комп’ютера, а й безпосередньо, – тут він зробив невеличку паузу, – імена злочинців.

Стрілецький дав студентам час сприйняти й усвідомити свої слова. Тут-то і з’явились перші підозрювані: група хлопців у кінці фойє під сходами. Та Віктор не дав одразу перейти до рішучих дій проти них. Його пильне око помітило також дівчину в першому ряду, що відкрито обливалася потом через переживання. У Дениса лишився один козир у рукаві і якщо він прогадає, злочинці (а він не сумнівався, що їх було кілька) матимуть змогу лишитись непоміченими, у той час, коли кіберполіцейські зазнають масштабного краху та невиправданого сорому.

– Ректор закладу і батьки підозрюваних уже попереджені, – ось! Сумнівів не було, «Спасіння» створили хлопці під сходами. Тільки їхня реакція випромінювала суміш страху й переживання, тільки вони з ненавистю і мало не сльозами поглядали на другий поверх (певно, там була їхня кімната), тільки від них повіяло всесвітнім каяттям за вчиненим – це Денис відчув одразу.

 – Просимо групу молодиків, що розмістилась під лівими сходами пройти з нами. Один із вас покаже Віктору Володимировичу техніку, з якої було створено незаконне програмне забезпечення, для її подальшої конфіскації. Пані Ірино, прошу надати мені особисті справи шести студентів, що їх зараз люб’язно проведуть до дільничного авто заздалегідь викликані наші колеги.

Озброєні поліцейські пройшлися залою і вивели переляканих юнаків із фойє. Один із них, як раніше зазначив Денис, вказав Віктору на комп’ютери, що були використані ними. Усіх відвезли до поліцейського відділення.