4

Якусь мить в офісі стояла тиша.

– Це взагалі можливо? – Микола не вірив здогадкам власного керівництва.

– Вірогідно, хтось створив і підключив до мережі нове програмне забезпечення, а вже на базі нього умисно чи випадково з’явився новий, невідомий досі вірус, що здатен прокрастися до найрізноманітніших закутків Інтернет-простору й ба більше «всмоктувати» в себе інші програми чи системи, переймаючи контроль над ними й працювати під виглядом бота, маючи у власній пам’яті певний набір фраз і їх циклів, – висловив чергове припущення Денис.

І знов кімнату полонила мовчанка. Цього разу вона затягнулася на довший проміжок часу.

– Припустимо, – почав Віктор, – та нам все ще невідомо, хто і навіщо це все зробив, звідки взялися шаблонні фрази і звідки вірус знає, коли їх використовувати, і нарешті, як так трапилося, що глюком стала програма, головна мета якої – забирати людські життя.

На ці питання кіберполіцейські дійсно не мали відповідей, але у пошуку й полягала їхня робота, тому вже за хвилину Денис роздав нові вказівки, розподілив завдання між командою і всі продовжили працювати. Найважче завдання дісталося Миколі – керуючись вихідними фразами, йому слідувало відшукати першоджерело їх появи. Віктор, крім того, що відповідав на листи й слідкував за оновленням даних, вишукував інформацію про нові види комп’ютерних вірусів, але ні на жодного зі схожими характеристиками не натрапив. Денис і Софія розділили сервера, що підтримували пошкоджені системи й перевіряли їхні дії в діапазоні п’яти хвилин перед поширенням «Спасіння».

Добрих три години тривала кропітка робота, втім, нажаль, жодних результатів вона не приносила. Раптом Віктору в очі впала дивна невідповідність.

– Друзі, я відволічу вас ненадовго, – розтягуючи слова, сказав він.

Коли всі повернулися до нього, продовжив:

– Тут така справа: з останнім оновленням кількість пошкоджених серверів зменшилася, – не вірячи своїм же словам, вимовив Віктор.

– Конкретніше, – зажадав Денис.

– Ненабагато, втім три сервери «покинули чат».

– Тобто ти говориш, що цим питанням займається хтось крім нас? – уточнив Микола.

– Не просто «хтось», а «хтось» не з Департаменту.

Всім вистачило єдиної миті, щоб зрозуміти, що вони вловили слід, а тому колеги швидко примкнули до моніторів.

– Софіє, відслідкуй, які саме сервери зникли із загальної кількості і розішли інформацію усім, Миколо, досліди звідки надійшов сигнал очистки й прослідкуй за усіма джерелами виникнення й поширення антивірусу, Вікторе, пробий через базу місцезнаходження очищених серверів і паралельного кіберштабу і продовжуй слідкувати за змінами. Звітувати про усю отриману інформацію негайно! – чіткий наказ керівника всі почали виконувати ще до його повного розголошення.

Півтора роки роботи в одній команді дозволило кібернетикам вивчити один одного як мінімум на достатньому для проведення якісної роботи рівні, крім того, ніхто не сумнівався в компетенції ще доволі молодого, але, тим не менш, професійного очільника.

– Сервери вирахувала, надіслала, – менш як за дві хвилини впоралася Софія.

– Усі вони в межах Києва, навіть в сусідніх районах міста, – швидко спрацював Віктор.

– Киньте інформацію, – нова команда від Дениса, – за останнім слідом вловіть першоджерело.

– Є першоджерело! – Віктор.

– Дайте сервер і адресу! – Микола.

– Надіслав, – знову Віктор.

– Сервер проводить активні дії і розповсюджує антивірус далі Києвом, – знову Микола.

– Нові матеріали надсилаю тобі, Денисе, і тобі, Вікторе, – пришвидшилась Софія.

– Маю точне місцезнаходження і ІР-адресу розповсюджувачів, – дістав інформацію Віктор.

– Софіє, Миколо, продовжуйте слідкувати й нотувати дії антивірусу, як тільки вловите щось, що загрожує життю й безпеці користувачів Інтернету – блокуйте. Вікторе, одягайся, поїдемо навідати паралельну гілку ІТ-шників, – Денис рішуче підвівся, одягнув шкіряну куртку й покинув офіс. Віктор попрямував за ним.