Розділ 3 "Спокій"

    Після цієї новини відразу ж розпочалися роботи. Роботів будували просто неба, кожна база розташовувалася подалі від людей, їх не було на картах, а про місцезнаходження знали лише окремі люди, включно з військовими. Життя йшло своїм чередом. Після відпустки Майк знову повернувся на роботу, де Вінсент уже викликав його та інших інженерів до свого кабінету.

Кларк: – Привіт, Майку! Як пройшла відпустка?

Майк: – Чудово, провів час із родиною. Шкода, звісно, що поки не можна їздити за кордон.

Кларк: – Скоро можна буде.

Сказав він із усмішкою.

У кабінет увійшов Вінсент і сів за стіл.

Вінсент: – Отже, шановні колеги. Те, що ви зробили, – це велика справа, ви стали частиною історії. Незабаром цей світ зміниться завдяки вам.

Інженер: – Дякуємо, сер.

Вінсент: – Кожного з вас чекає велика премія і не тільки. Щойно проєкт «Кібер-Боги» буде завершено, я оголошу вас героями перед усіма. Мільярди людей почують ваші прізвища.

Інженер: – Для нас це велика честь, сер.

Вінсент: – В принципі, на цьому все, можете йти. Просто хотів, щоб ви знали, яку велику справу ви зробили. А ти, Майку, залишся.

Усі пішли, усміхаючись, крім Майка.

Майк: – Я вас слухаю, сер.

Вінсент: – Поїхали зі мною, хочу показати тобі дещо.

Майк: – Серйозно?

Вінсент: – Так. Спускаємось на паркінг і їдемо.

За дві хвилини вони вже сіли у великий чорний лімузин.

Майк: – Куди ми їдемо?

Вінсент: – Побачиш.

Сказав він із лукавою посмішкою.

За годину вони приїхали на військову базу. Їх впустили, і вони вийшли з лімузина.

Майк: – Нічого собі...

Вінсент: – Це ще не все, ходімо всередину.

Вони пройшли довгим коридором, після чого зайшли в ліфт і, піднявшись на п’ятий поверх, вийшли на головний майданчик. У самому його центрі відбувалося будівництво Зевса. Близько сотні людей працювали над ним.

Вінсент: – Дивись, це тільки початок.

Сказав він, поклавши руку йому на плече.

Вінсент: – Проєкт має тривати три роки. Ти тільки уяви, якої він буде висоти.

Після цих слів він показав рукою вгору. База нагадувала велику трубу, угору ще йшли десять поверхів. Дах у формі люка відкрився, і відразу ж база почала заливатися променями сонця.

Майк: – Ого, вау, тільки тепер я бачу справжні масштаби, навіть важко уявити, як він виглядатиме.

Вінсент: – Усе це – твоя заслуга. Те саме зараз відбувається ще на трьох інших базах.

Майк: – Сер, це ж не тільки моя заслуга.

Вінсент: – Це зрозуміло, але саме ти стояв за всім цим. У кожного буде своя нагорода. А в тебе – найкраща з усіх.

Майк промовчав.

Вінсент: – Я ж правду кажу, без перебільшень.

Майк: – Цікаво, як же краще їх розмістити?

Вінсент: – Про це не хвилюйся, усе вже продумано. Через три роки ми обов’язково повернемося сюди, але до того часу – нікому ні слова про цей проєкт. Твій син і дружина знають, але вони не повинні нічого казати. Про це знають лише члени компанії та уряд. Але до офіційного відкриття – мовчи. Тобі все ясно?

Майк: – Так, сер.

Вінсент: – Ось і чудово, сину.

Сказав він, поплескавши його по плечу.

         Минуло три роки, і багато чого змінилося. Тобі підріс, катаклізмів стало ще більше, більшість відомих міст по всьому світу були зруйновані. Але проєкт нарешті підходив до завершення. І ось рівно через три роки Майк разом із Вінсентом знову прибули на базу.

Вінсент: – Настав час, Майку. Зараз ти побачиш різницю.

Під час поїздки, десь на відстані приблизно одного кілометра, Майк у далині побачив робота заввишки п’ять кілометрів. Біля нього було близько чотирьох підйомних кранів, які здіймалися в небо.

Майк: – О боже...

Вінсент: – Саме таку реакцію я й уявляв.

Сказав він, усміхнувшись.

Чим ближче вони під’їжджали, тим менше була видна голова робота. Прибувши на базу, вони відразу ж вийшли на платформу.

Від самого низу і аж до даху були лише ноги Зевса. Саме тіло починалося вже високо в небі.

Майк: – Це нереально...

Вінсент: – Розумію, спершу я сам не повірив. А такі ж є ще й на інших базах. Сьогодні останній день робіт, а завтра я представлю цей проєкт усьому світу. Усі зможуть дивитися трансляцію.

         Наступного дня в центрі майже зруйнованого Лос-Анджелеса зібралося безліч людей. Цього дня нічого не віщувало біди, тож усі були впевнені у безпеці. Вінсент вийшов на сцену. На нього було направлено понад п’ять камер, трансляцію передавали на різні платформи різними мовами.

Вінсент: – Ми довго йшли до цього. Було важко, були катаклізми, але ми досягли нашої мети. Нарешті проєкт «Кібер-Боги» офіційно завершено! Відтепер світу нічого не загрожує. Ми розпочнемо нову фазу, розмістивши Кібер-Богів у потрібних місцях. Стихію води ми розташуємо на самому дні Маріанської западини. Стихію землі – у центрі нашої планети. Стихію світла – біля Сонця. А стихію повітря – в Альпійських горах. Вони контролюватимуть природу, а ми зможемо жити, відновлювати інфраструктуру, подорожувати, навчатися та працювати без страху. Розпочнеться спокій, до якого ми так довго йшли!

Натовп почав радісно вигукувати.

Вінсент: – Тільки подумайте: якби не наші інженери, що стоять поруч зі мною, нічого цього б не було. Ці шість людей змінили наше життя. Насамперед ми маємо дякувати їм, а вже потім усім іншим. То ж давайте поаплодуємо їм!

Усі, включно з Вінсентом, почали аплодувати. Майк із усмішкою стояв на сцені, обіймаючи радісну Джинджер, а його рука лежала на плечі Тобі.

Вінсент: – Ми Innovation.k.o. Створюємо майбутнє!

Бога землі розмістили ближче до екватора, а саме в Замбії, на глибині п’яти тисяч кілометрів. Бога води перенесли на дно Маріанської западини. Бога повітря разом із горою розмістили в Альпійських горах. Для їх транспортування знадобилися сотні гелікоптерів із надміцними тросами. А бога Сонця відправили в космос, закріпивши навколо нього додатково чотири ракети, які охопили його й вилетіли з NASA. Після цього ракети відокремилися, і, опинившись у космосі, він сам зумів дістатися до Сонця.