Розділ 1 "Стабільність "

           Початок історії переносить нас до Лос-Анджелеса, де живе звичайна родина: Майк — чоловік тридцяти семи років, метр вісімдесят, із блакитними очима, світлим зачесаним волоссям, широкими плечима та прямим носом. Джинджер — двадцятивосьмирічна дівчина, трохи смаглява, з каштановим волоссям і карими очима, метр сімдесят три. Тобі — десятирічний хлопчик із темним кучерявим волоссям, метр шістдесят п’ять, світло-карі очі. Їхній метушливий ранок розпочався, як завжди.

Майк: – Джинджер! Кохана, ти не бачила мою сорочку? Я запізнююсь на роботу.

Джинджер: – Ні, не бачила. Мені треба встигнути приготувати сніданок для Тобі, йому за тридцять хвилин до школи.

Майк: – Та що ж таке! Доведеться вдягти оцю.

Сказав він, відчинивши дверцята шафи, після чого став перед дзеркалом і почав зав’язувати краватку.

Джинджер: – Ти сьогодні після роботи йдеш на благодійний вечір "Free Tree"? – запитала вона, підійшовши до нього ззаду.

Майк: – Так, піду. Тільки уяви, ми вже посадили триста дерев!

Джинджер: – Це чудово, скоро досягнете мети. 

Сказала вона, усміхнувшись.

Майк: – Ха, ну так, залишилося всього-на-всього посадити ще сімсот.

Після цих слів він остаточно зав’язав свою краватку.

Джинджер: – У будь-якому разі ти молодець.

Сказала вона, торкнувшись рукою його спини.

Майк: – Дякую тобі.

Сказав він, торкнувшись її руки.

До них підійшов Тобі.

Тобі: – Доброго ранку!

Джинджер: – Доброго ранку, синочку!

Майк: – Привіт, старий! Ну як спалося?

Сказав він, давши йому «п’ять».

Тобі: – Добре, я швидко заснув. Цього разу мені снилося, що я потрапив у минуле.

Майк: – Треба ж, тобі можна тільки позаздрити.

Джинджер: – Хутчіше йдіть снідати, їжа холоне.

Тобі: – Ага.

Сказав він напівсонний.

Майк: – Дякую тобі.

Після цих слів він поцілував її в лоб.

Вони поїли та почали розходитись.

Тобі: – Бувай, мам! Побачимось.

Джинджер: – Бувай! Гарного вам дня.

Майк вийшов разом із Тобі та сіли в машину.

Майк: – Ну що, сину, готовий до школи?

Тобі: – Звісно, ні. Краще б я залишився вдома.

Майк: – Ха, ти такий самий, як і я. Зате ти створюєш спогади. Повір, коли виростеш, будеш сумувати за цим і захочеш повернутись, хай навіть на тиждень.

Тобі: – Точно ні.

Майк: – Готовий посперечатися, старий?

Тобі: – У наш час я навіть не впевнений, що в мене буде майбутнє.

Майк різко зупинився біля школи.

Тобі: – Тату! В чому справа?

Майк: – Послухай уважно, навіть не смій так думати. Звісно, ти доживеш! І я, і мама, і всі ми будемо разом. Головне – бути обережним. Наприклад, якщо раптом буде землетрус, ти знаєш, що робити?

Тобі: – Так, тату, нам у школі постійно про це розповідають.

Майк: – Я просто хвилююся. Не хочу, щоб із вами трапився той жах, який стався в Японії тиждень тому.

Тобі: – Не хвилюйся, тату, все буде добре.

Він потиснув руку Тобі, і він пішов до школи.

       Майк працював одним із головних інженерів у компанії Innovation.k.o. Компанія займалася розробкою нових технологій для покращення світу, але останнім часом перед ними стояло лише одне головне завдання. Майк зайшов у лабораторію, де вже були інші інженери та науковці.

Майк: – Усім привіт, як ви?

Кларк: – Привіт, Майк! Зараз буде нарада головних інженерів із Вінсентом. Ти ж із нами?

Майк: – Аякже. Ходімо.

Вінсент — генеральний директор компанії, йому було шістдесят п’ять, зріст метр сімдесят дев’ять, лисий, із темно-карими очима та зайвою вагою. Він уже сидів у своєму кабінеті, попиваючи каву.

Кларк: – Ви нас викликали, сер, правильно?

Вінсент: – Так, сідайте.

На нараду прийшло близько десяти людей. Вони сіли за довгий стіл із червоного дерева.

Вінсент: – Розкажіть мені, чи з’явилися у когось із вас гідні ідеї?

Майк: – Якщо чесно, поки що ні.

Сказав він, переглянувшись з іншими.

Вінсент сперся кулаками на стіл, потім підвівся та підійшов до великого панорамного вікна.

Вінсент: – Шкода це чути. З огляду на останні події у світі, ви напевно знаєте про ситуацію в Японії. Йокогаму повністю затопило, половина населення загинула, решта дивом вижила.

Інженер: – Звичайно, сер, здається, немає жодної людини на Землі, яка б цього не чула.

Вінсент: – Хочете знати, до чого я веду? До того, що часу залишилося небагато. Ви повинні до завтра придумати винахід, здатний контролювати клімат і природу. Дозвіл я отримаю. Упевнений, ООН, НАТО та інші організації будуть тільки раді.

Майк: – Але сер, послухайте, це практично неможливо. Створити те, що не підвладне фізиці та логіці. Ми люди, хіба можемо контролювати природу?

Вінсент: – Для нашої компанії немає нічого неможливого! Наш обов’язок — допомогти Землі та створити для неї майбутнє! Я так і бути дам вам місяць, щоб придумати рішення. Упевнений, цього буде достатньо. І жодних винятків! Усе ясно?

– Так, сер.

Відповів один із інженерів.

Вінсент: – Ось і добре. Вільні.

Кларк: – Здається, у нього дах поїхав. Як він може ставити нам такі завдання?!

Майк: – Згоден, він не в собі. Але, на жаль, він правий. Якщо не ми, то хто допоможе світу? Ми єдині, хто може хоч якось вплинути.

Кларк: – І що ти пропонуєш робити?

Майк: – Не знаю. Але наше завдання — серйозно зосередитися на цьому й продумати кожну дрібницю. Час у нас є.

Кларк: – Не хотілося б, щоб він чекав від нас великих результатів.

Майк: – Знаю. Не факт, що ми щось придумаємо, але ми спробуємо.

      Тим часом на уроці Тобі сидів сонний, слухаючи те, що вчитель повторював їм уже багато разів.

Почався урок і звичайний шкільний день. Уже ввечері Майк, як і казав, після роботи поїхав саджати дерева з командою волонтерів, а Джинджер поїхала забирати Тобі зі школи.