Олесь у Країні Чудес

Я наполегливо шукав Сенс Життя. Шукав скрізь та усюди, невтомно. Хотів зрозуміти Велику Ідею. Бо це було мені вкрай потрібно. Вкрай були потрібні розумні думки. Не знав докладно, куди йти. Швендяв без напрямку, наче волоцюга. Заблукав, згаяв даремно багато часу, втратив орієнтири.

Нарешті ноги самі привели мене на якийсь невисокий пагорб, до старої фортеці, яка геть заросла бур’яном. Покинута фортеця виглядала непривітно, сердито наїжачилася стволами іржавих гармат у бік низини. Дивне місце, незрозуміле.

Я  підійшов до першої гармати…, заглянув до її жерла. Розумні думки не приходили до мене. Потім заліз до гармати всередину та став дивитися вгору. Небо звузилося до маленького кола. Думки не приходили все одно. Аж ось… хтось ззовні підпалив гніт, гримнув постріл…, я відчув сильний поштовх та полетів… кудись вгору та вдалечінь.

У польоті я роздивлявся на пташок та хмарки, при цьому міркував: «Якого біса я це роблю та навіщо?» Летів недовго. Точніше, невідомо скільки. Прилетів, добряче гепнувся об землю. Озирнувся навколо та почав міркувати далі.

- Де я? – погукав, не звертаючись ні до кого. І це питання було цілком слушне. А потім я побачив Козака, який сидів біля багаття та помішував куліш у великому казані. Багаття було розкладене на пагорбі, недалеко від стрімкого берега широкої річки. Біля Козака спокійно пасся розсідланий кінь.

- А навіщо тобі це знати, чоловіче? Хіба це важливо для серйозної людини? – відповів мені Козак. Він промовив ці слова та засміявся. Моє цілком слушне питання викликало у нього сміх. Дивно!

- І куди ти, шановний, мандруєш та з якою метою? – перепитав Козак, не припиняючи мішати куліш у казані.

- Я шукаю Сенс Життя, щоб зрозуміти Велику Ідею. Тож чи можеш ти мені підказати правильний шлях?

- Якщо ти не знаєш, куди йдеш, то тобі буде правильно у будь-який бік, – відповідь Козака здалася мені самовпевненою, а може, навіть і дещо нахабною.

Ото добре діло! «Доречна» порада! Бажання подякувати за таку відповідь у мене не виникло. Тож я уважніше придивився до Козака та помітив, що він повільно ставав трішки прозорішим у деяких частинах тіла та одягу. Потім він став прозорим цілковито та зрештою зовсім зник, наче розчинився у повітрі. Останніми у просторі зникли козацькі вуса. Але його люлька дивним чином залишилася на своєму місці, вона висіла над землею без жодної опори та продовжувала пихкати димом, наче хтось все ж таки палив її. Казан на багатті теж сам собою пихкав димом, велика дерев’яна ложка сама помішувала куліш.

- Дивно, – подумав я. – Нічого не розумію.

- Тут все дивно і всі дивні, – з нізвідки пролунав голос Козака, бо його самого вже видно не було. – Розуміти нічого не потрібно, бо ми у Дивокраї.

Кінь при цьому ствердно мотнув головою. Козацька люлька сама собою висіла у повітрі та самостійно пихкала димом.

- Палити шкідливо, – промовив я, бо нічого іншого на думку не спадало.

- Так-так. Це всім відомо, – невидимий Козак спокійно погодився зі мною. – Маєш рацію.

- А от їсти не шкідливо, а навпаки корисно. Коли ми будемо їсти твій куліш? – я впевнено промовив друге цілком слушне питання.

- Куліш будемо їсти рівно о 17-й годині.

- Чому не зараз? Я вже зголоднів.

- У нас у Дивокраї така традиція. Ми завжди їмо куліш о 17-й годині. Це так приємно.

- А коли буде 17-та година? Я не бачу тут годинника. Як ти, Козаче, визначиш час без годинника?

- Як сонечко сяде, то й буде 17-та година. У нас ввечері завжди 17-та година. Мені доводиться обходитися без годинника, бо його вкрало біле поросятко. Ти, мабуть, його бачив. Воно бігає десь тут, дуже швидко. Воно завжди кудись поспішає, боїться спізнитися, але годинник повертати не хоче. Ось тому у нас завжди 17-та година, одразу після заходу сонця і до самого ранку.

- Дивно!.. Хіба таке буває?!

- У нас буває.

- Тоді скажи, це у нас буде обід чи ланч, тобто другий сніданок?

- Ми тут кажемо не ланч, а другий фриштик. Так краще.

- А-а-а… Закарпаття…, розумію.

 Сонечко тихенько зайшло за обрій. Стемніло. У повітрі біля козацької люльки почали з’являтися козацькі вуса. І вже після цього Козак нарешті повернувся до багаття у своєму повному вигляді, тож з ним стало легше розмовляти. Він запропонував мені скуштувати куліш та насипав його у чималеньку миску. Але ложки не дав. Довелося сьорбати через край.

- Куліш не смачний, недосолений, – я не приховував роздратування.

- Звісно, що недосолений, – байдуже відповів Козак.

- Чому це так? В тебе зовсім немає солі, Козаче?

- Так, у мене тут її зовсім немає. Я щоразу, коли куховарю, ходжу за сіллю у сусіднє село, через річку.

- Через річку?.. Як це?.. Але ж вона широка!.. Перестрибуєш?..

- Ні, де там перестрибнути?!.. Просто так не вийде. Річка дуже широка. А можна це зробити лише за допомогою чарівної рідини з оцієї пляшки, – Козак показав темну скляну пляшку, що стирчала в нього з кишені. На пляшці була наліплена етикетка з написом «Випий мене».

- І як воно допомагає перестрибнути річку? – недовірливо перепитав я, розглядаючи качан кукурудзи, що стирчав з пляшки як корок.