Бармалей та Ягідка

На красивому узліссі, на сонячній галявинці стояла хатинка – на гарнесеньких і струнких курячих ніжках, невеличка, але цілком затишна, симпатична і придатна для житла. На сходах ґанку умиротворено сиділа добра бабуся, гладила по спинці чорного котика і з сумом поглядала на дорогу. Мабуть, чекала на когось, на милого серцю приятеля.

Приятель з'явився, не зволікаючи. З рюкзачком за плечима. То був Бармалей, він щиро усміхався крізь кудлату бороду.

- Будь здорова, сусідонько. Я ось вирішив до тебе в гості навідатися. Частування з собою маю. Почаюємо по старій пам'яті?

- Заходь, якщо з частуванням. Рада буду. Чому ж не почаювати? Притомився з дороги, сусіде?

- Звісно що притомився. Адже шлях не близький, через болото.

- Через болото? Який ти хоробрий, Бармалійчику! Через болото! Сміливо. Все коротким шляхом норовиш? Адже там Кікімора... від неї добра не чекай. Чи забув?

- Не перебільшуй, Ягусю. Нічого поганого вона мені не зробила. На чай ось теж зазивала, але я як ішов до тебе, так і прийшов. Не намовляй на неї даремно. Вона також жінка самотня, не зла зовсім.

- Я також не зла… часом… але ревнива. Ти з нею не дуже водись. Я цього не люблю, коли чоловіки по різних хатинках ходять одночасно. Негарно це, непристойно. Вибери собі дівчину, яка сподобалася найбільше, і ходи до неї, до однієї. А не до двох одразу. Якщо твоя справа молодецька того вимагає. Природа парубоцька? Розумію, – бабуся хитро мружилася, чи то від сонця, чи то від жіночої підступності.

- Природа ... звісно що так. Ти, Ягусю, не сердься. Я ж через болото миттю прошмигнув, з Кікіморою тільки привітався та й відразу до тебе. Інтерес у мене до тебе є серйозний, цікавлюся не жартома.

- Ну… то добре, коли не жартома. Самій вже цікаво стало, з чим прийшов, любий мій патлань-бородань.

- Ось про бороду розмову й веду... для початку. Довга вона в мене дуже, свербить. Можеш підстригти? – Бармалей почав справу здалеку, погладив скуйовджену бороду розчепіреною п'ятірнею.

- Можу. Чому ж не підстригти, коли добра людина просить. Хоча… з такою кудлатою бородою в тебе вигляд зовсім не добрий. Страшнуватий ти, сусіде... ой, страшнуватий. Нема де правди діти, – Яга своєю чергою спробувала розправити пальцями бороду Бармалея.

- Ну-у-у, не кажи такого! Я, бабуся Ягуся, тільки на вигляд такий злий та рішучий. Це мною тільки в казках злі казкарі лякають малих діточок. Ось вони, казкарі, і є найлютіші злюки. Все перебрешуть, зведуть наклепів з три короби, оббрешуть хорошу людину – та й радіють своїй речистій спритності. Язик – він звісно що без кісток, всім відомо.

- Так воно так, проте бороду ти б мав підстригати частіше. І розчісувати її потрібно щодня. Адже до жінки в гості прийшов, не до чудовиська лісового.

- Яке ж ти чудовисько?! Ти мені, Яга, дуже подобаєшся… задивляюся на тебе вже давно. Ти хазяйновита, симпатична. Добра. Годі й казати! Наміри щодо тебе маю, але про те скажу трохи згодом.

- Отож! Я ж у молодості гарна собою була. Куди як гарна! Парубки гуртом вилися навколо. Один навіть заміж кликав. Так не пішла здуру. Пам'ятаю ще, звали мене тоді не Ягою, а Ягідкою. Було діло у дівоцтві. Ех!

- Ось і я про те саме. Подобаєшся ти мені. Ти ж жіночка самотня, я теж.

- Ну-у, не така вже я й самотня. Залицяльники хоч і рідко, але бувають. Ось нещодавно Кощіюшка заходив, теж клинці підбивав. Подарував електричний фен. Не жадібний він, Кощій. Добрий. Але нетямущий. Не зрозумів того, що електрики в мене в хаті зроду не було. Жодної розетки, все по-старому, патріархально як є.

- Що розеток в хаті немає – то не біда. А ось сама хатинка гарна. Справжні хороми! І ти, Яга, мені подобаєшся, і житлова площа твоя мені теж подобається – і чиста, і простора, і зручна для проживання, та ще й у престижному районі, на узліссі. Прекрасна нерухомість, – мрійливо промовив Бармалей, уважно оглядаючи хатинку з усіх боків. А потім додав напівголосно собі в бороду. – На цій житлоплощі й прописатися було б непогано. І Кощію тут нема чого робити.

При цих словах Бармалея про нерухомість звідкись – начебто з-під землі – пролунало тихе, але відчутне кудахкання, схоже на дуже віддалений гуркіт грому.

- Яка ж вона тобі нерухомість? Ото бовкнув! Вона якраз найрухливіша рухомість і є. Ще яка рухомість! Не доженеш, коли й захочеш наввипередки… А що там таке ти про мене говорив?

- Кажу ж, подобаєшся ти мені. Ягідка – це для тебе найкраще ім'я. Підходить.

- А-а-а, отож, бо воно і є! Роздивився нарешті. Це ж зараз у мене ікла стирчать, один одного довший. А коли в дівках ходила, так не було іклів. Всі зуби були рівнесенькі, жоден назовні не стирчав, – сказала бабуся, стиха клацнувши зубами та посміхнувшись. Посмішка вийшла кривенькою, але тут уже нічого не вдієш – такий її вік. – Та й коса в мене була, диво! Довга... А тепер ось патли стирчать в різні боки. І сверблять теж ... ну, ти знаєш.

- Знаю, тільки нічого путнього я тобі на цей рахунок не скажу. Ні про волосся – у самого стирчать у різні боки. Ні про зуби – у мене теж усі криві, як ікла. Самому страшнувато буває, коли в дзеркало гляну. Буває ось, хочу комусь усміхнутися… просто так, по-доброму… а виходить страшненько. Лякаються люди, особливо дітлахи. Вже й зачісувався – все одно. Кудлатий. Стригтися вже час.

- Причесатися ще можна, тільки ж це не врятовує. Я ось виглядаю – як є лісова страшилка.

- Так, а чому ж ти, Ягусю, волосся не помиєш? Адже тоді була б ще красивішою, точно. Або скажеш, що води в хатинці немає? Водопровід не працює? Не повірю.

- Який водопровід? Ти про що, Бармалійчику? Води у мене в хатинці не вистачає зовсім з іншої причини. Курячі ноги щоразу, як тільки відвернуся, хутенько перебігають на нове місце, де води й близько нема – ні колодязя, ні річки. Люблять, бач, стояти на сухому місці. Окаянні! Насильно змушую їх переходити до річки, ближче до берега, води набрати. Не щоразу й вдається. Як тільки ввечері спати ляжеш – вранці хата вже на високому пагорбі стоїть, далеко від бережка. Біда та й годі!