Суслик на вечерю

У маленькій пічечці тихенько потріскували дрова, створюючи у землянці затишок та умиротворення. Кожен у нашій невеликій сім'ї займався своєю справою – я смажив на вогні суслика, син заточував на камені вістря списа, невістка дрімала на лежанці, а онук грав своїми дерев'яними іграшками. Було тісно, але по-сімейному тепло.

Тишу та умиротворення порушив сусід Андрюха. Він шумно ввалився всередину, принісши з собою холодне повітря та тривожність вечірнього лісу. І одразу почав питати своїм гучним голосом:

- Слухай, Сергію, я тут якусь штуку знайшов у себе в старому мішку. Не можу згадати, що воно таке. Глянь, що це і навіщо воно потрібне. Чи можна його пристосувати для якоїсь користі? Я вже сам дивився і згадував, не вдається збагнути, – з цими словами сусід простягнув мені невеликий залізний стрижень із загнутим кінцем і довгим гнучким хвостом із роздвоєним набалдашником.

- О-о-о... Та це ж паяльник. Потрібна річ… була колись… а тепер його пристосувати не можна ні до чого, – повільно й сумно промовив я, покрутивши «штуку» в руках. – Його нема куди ввімкнути, їм нема чого паяти, тому він не потрібний зовсім.

- Паяльник? А-а-а… а навіщо він? – Андрюха взяв у мене з рук «штуку», став її розглядати у світлі вогню, нахилившись до грубки та намагаючись осмислити значення слова.

- Навіщо? Ну… колись ти сам паяв ним мікросхеми у приймачі. Не пам'ятаєш? Припій, флюс… дроти… ультракороткі хвилі, приймач, літаки… технічне обслуговування… – хвиля спогадів молодості наринула на мене несподівано, ніби принесена сусідом разом зі старим електроприладом.

- Я?… паяв?… цим?… не знаю, – обличчя Андрюхи було спантеличеним.

- Так, колего, ми з тобою колись обслуговували та ремонтували літаки. Ми були фахівцями з радіообладнання. Адже я тобі розповідав уже кілька разів. Ти знову забув? Літаки… були часи… давно…

- Літаки пам'ятаю, вони голосно гуркотіли та гули, а паяльник не пам'ятаю.

Андрюхин погляд спрямувався на суслика слідом за носом по запаху. Вечеря не обіцяла бути рясною. Суслик – звірятко маленьке і не кращого смаку. На всіх не вистачить у жодному разі, навіть якщо без Андрюхи. Полювання сьогодні не вдалося, що вдієш. Я старанно перевертав шматочок м'яса над вогнем, щоб не спалити його. Суслик жирним не був. Онук теж принюхувався до запаху смаженого, не припиняючи переставляти свої іграшки. Він щось бачив своє у цих дерев'яних чурбачках, мені іноді вже важко буває його зрозуміти.

Я сумно замислився: «Як же давно це було? Літаки, авіація, інженерна служба, польоти… Чи не дуже давно?» Самі літаки ще можна побачити й зараз. Легко. Декілька розпотрошених фюзеляжів тужили на вищербленій бетонній рульожці, на узліссі неподалік нашої землянки. Але гуркотіти та гудіти їм уже не судилося. Навколо них панувала висока трава. Корпуси іржавіли повільно. Дюралюміній, все ж таки…

Деякі частини літаків нам вдалося використати для своїх цілей. З гуми виходило цілком стерпне взуття, якщо примотати її до ніг дротами. Дротів усередині корпусів було багато. З металевих частин обшивки виходили непогані наконечники для стріл та копій. А одна з плоскостей дуже добре лягла на верх землянки як дах. Це вам не колоди якісь у накат, а технічна конструкція…

Гас із баків був гарний для розпалювання багать і печі, але він давно витрачений. Пройшло багато років від часу тих заправок.

Син закінчив точити свій спис і почав туго примотувати наконечник до древка.

- Батю, потримай древко, я натягну мотузку міцніше.

- Давай.

- Завтра піду до дальнього лісу на козулю. Думаю, пощастить.

- Нехай буде так.

- А то ти зі своїм ховрахом тільки дражнишся на запах, – молодість говорила самовпевнено. – Кажу ж тобі, що капканами ситий не будеш.

Я допоміг синові закріпити наконечник, він відставив спис у куток і почав слухати розмову старших.

- У мене таке враження, що я забув багато з того, що знав, – Андрюха повернувся до своєї теми, смикаючи чорну бороду. – Якісь слова з'являються в голові, а що вони означають, вже й не пам'ятаю. Передпольотна… синхронізатор… стабілізатор… гетеродини…

Я свою бороду не смикав, бо сивобородим аксакалам не личить смикати бороду:

- Гетеродини…? Слухай, ти б менше використовував такі слова. Я вже намагаюся не вимовляти їх при дітях. Вони не розуміють і гніваються. Хто б мені самому нагадав, що вони означали? Як ти поясниш їм, що таке гетеродин, якщо погано пам'ятаєш сам? Синові це нецікаво. А онук читати геть зовсім не вміє. І я не знаю, чи треба його вчити. Навіщо воно йому, це читання? Тільки очі псувати. Та й читати вже нема чого – технологічні карти ми давно вже використали… як серветки…

- Технологічні карти? Для чого вони? Мені, батю, твої папірці на полюванні не допомагають. Не потрібні, – молодість знову була категорична.

- Та-а-ак… ти маєш рацію, – заперечити мені не було чого, але я намагався зберегти авторитетний вигляд.

Я як старший у сім'ї зручно і солідно розташувався на своєму почесному місці, в кріслі пілота, сидячи на єдиному парашуті, що зберігся. Це крісло було важко свого часу зняти з літака і втягти в землянку, але я постарався це зробити, добряче попотівши. Невістка не знала про цей останній парашут, інакше вона його давно б порізала собі на одяг. Інші парашути вже давно пішли у справу, потрапивши до жіночих рук. Шовк парашута – дуже надійний і міцний матеріал, придатний для лісового одягу, а також як валюта при торгівлі з жителями інших районів. Цей парашут був моєю заначкою, і син знав про нього.

- Батьку, а давай його поміняємо у танкістів на важкі залізяки.

- Ще чого? Мені він самому потрібний. Сидіти зручно. Подобається. Та й що такого хорошого тобі можуть запропонувати ті танкісти? Вони ж зовсім здичавіли, живуть у куренях. І залізяки їхні нам ні до чого.