Старе дзеркало

Я приїхав у Петрівку у справі, а справа в мене була важлива – прийняття спадщини. Мені треба було прийняти у спадок для подальшого дбайливого користування старий дідусів будинок у селі. Дідусь Петро нещодавно покинув цей світ і відписав свій будинок мені, як улюбленому онукові, за заповітом. Батько погодився з таким станом справ і сказав мені їхати в село, щоб, не зволікаючи, прийняти у володіння господарство та вирішити поточні питання. І там, вже на місці збагнути, що робити з цим будинком – продавати чи використовувати під дачу.

Старий дерев'яний будинок, з великою верандою та горищем, зі співучими сходинками ґанку та різьбленими наличниками вікон, височів над красивою річкою. Він рипів при ходьбі всередині, як буркотливий старий. Він і був старим. Я провів тут найкращі роки свого дитинства, купаючись у річці, ловлячи рибу з берега, об'їдаючись полуницею з городу та вишнею з саду. Я навчався тут у сільській школі, а потім приїжджав сюди на канікули багато разів, добре знав сусідів – однолітків та старших.

Про сад та город розповідати не особливо цікаво, лопати та граблі не моя сфера інтересу. У кімнаті та на веранді теж не знайшлося нічого примітного. А ось на горищі на мене чекали кілька сюрпризів. Раніше здавалося, що я знав у цьому будинку всі куточки. А ось і ні, не всі. На горищі серед обов'язкового для такого місця мотлоху, пилу та павутиння знайшлися невідомі мені раніше речі. Вони лежали в старій розписній дерев'яній скрині разом із речами, які я бачив колись давно. Цю скриню я раніше не відкривав. Вона стояла у кутку горища, вся у пилюці, без замку, просто закрита кришкою. Однак усередині пилу було також достатньо.

Я витяг з неї на світло товстий зошит, на якому було написано «Бортовий журнал». У ньому виявилося безліч записів текстом та цифрами почерком діда, його штурманські похідні розрахунки. Розповідей про ці походи я чув чимало під час перебування у цьому будинку. Потім я вийняв морський бінокль, який мені раніше давали тільки потримати та трохи подивитися в дідових руках. Дідусь дорожив своєю реліквією. Потім я дістав і приміряв морський кашкет з «крабом», який колись був мені дуже великий і сидів на вухах. А тепер сидів начебто навіть непогано, відповідав за розміром. Пачка старих листів, перев'язаних стрічкою, мене не зацікавила – справи давно минулих днів. Невелику папку з дідусевими почесними грамотами від командування флоту я перегорнув швидко і без уваги. То все було старе…

І ось, нарешті, зі скрині з'явилося дзеркало. Його я раніше не бачив взагалі. Чомусь дідусь зберігав серед своїх раритетів і цю річ, абсолютно непотрібну на перший погляд. Таке дзеркало треба було б давно просто викинути без жодного жалю, воно виглядало дуже старим і непридатним. Срібло на звороті в багатьох місцях облупилося, скло просвічувало де-не-де наскрізь, дерев'яна рамка була побита на всіх кутках. На етикетці, що погано збереглася, можна було, при включенні деякої фантазії, навіть розібрати літери арабської в'язі. Непотрібна річ, барахло... Але його дідусь навіщось зберігав.

Я пошукав серед горищного мотлоху чистішу ганчірочку та акуратно протер нею запорошену поверхню дзеркала. Встановив його на кришці скрині та почав розглядати себе, роздумуючи, навіщо таке старе дзеркало могло знадобитися дідові. На горищі було темно, але я ясно розрізняв свої вуса в каламутному відображенні.

До цього часу огляд проходив «згідно зі штатним розкладом», по-людськи. А ось вже далі все пішло зовсім не так. Я в дзеркалі чомусь став сердитим і почав говорити дуже незрозумілим чином, окремо від мене, який був перед дзеркалом. Та ще і як нахабно!

- Ну що? Неробо! Нічим зайнятися? Тільки от залишилося у дзеркало вирячитися на самого себе, так? – я  перед дзеркалом був розгубленим, а я в дзеркалі був явно нахабним, і з вигляду, і за тоном. – Ти, Петрушо, припиняй цей гультяйський спосіб життя. Годі вже байдикувати та марнувати час. Тут тобі село, а не студентська общага. Працювати треба. Онде город не полотий, сад зовсім заріс, паркан покосився. Роботи хоч греблю гати. Досить вже милуватися своєю фізіономією, не артист начебто...

Отакої! Нічого собі! Дзеркало, що говорить!?? Оце таке бува?! Із заморської країни... От тепер я вже зрозумів, навіщо воно зберігалося у діда в скрині. Ото таке відображення... І що тепер з ним робити? Слухати чи заперечувати? Чи, може, поговорити з ним на якісь розумні теми? З ким це з ним? І які теми можуть бути розумними для дзеркала?

Я вирішив злізти з горища і добре роздивитися диво-дзеркало в кімнаті на світлі. Але не так сталося, як гадалося. Дзеркало при яскравому світлі не відбивало нічого. Просто просвічувало наскрізь через протерту амальгаму. Ось така річ! А хто ж тоді так спритно розмовляв зі мною на горищі? Не зрозуміло. Доведеться повторити експеримент, неважко ще раз забратися на горище.

Дослідження розпочалося вдало. Стоячи на останній сходинці драбини, я знову почув той самий нахабний голос… мій власний голос… але з незвичними інтонаціями:

- Петрушо, марш у хлів, бери сапку та прополи картоплю! Вже давно настав час, – дзеркало почало «говорити та показувати». – Не лінуйся, будеш восени з овочами.

- Та я б спочатку відпочив з дороги, потім пивка б увечері... – я невпевнено ризикнув трохи посперечатися з побутовим предметом.

- У саду бур'яни до пояса, а він про пиво. Ледацюга! – дзеркало було невблаганне і заперечень не приймало.

- І вранці я хотів на риболовлю… ну, не саме на світанок, а трохи пізніше…

- Бач, ти який! На риболовлю? Навіть прокинутися вранці на світанку не хочеш, лінуєшся. Дрихнути хочеш? А дуля тобі з маслом не підійде? – нахабний побутовий предмет показав мені цю саму дулю у відображенні, хоча я сам йому нічого не показував. Ото, однак, дзеркальне вихованнячко!