Місяць у піджаку

                    Я дивився телевізор, сидячи на дивані та поклавши ноги на стілець. Ведуча у студії була симпатичною, але її «Новини» мені абсолютно не подобалися – якась нісенітниця та абсурд. Я спробував їй заперечити, хотів їй пояснити хоча б найпростіші речі. Але ж куди там! Не слухає нічого жодним чином – як горохом об стінку! Неможливо їй втовкмачити нічого, все дарма…

Раптом відчув, що мій диван почав потихеньку розгойдуватися. Спершу повільно, потім все сильніше.

- Що це таке? – спало першим на думку. Це було незрозуміло та несподівано. І ось, коли диван струснув мене вже зі значним зусиллям, стало відчутно неприємно. Я зрозумів, що він хоче мене скинути, розлютився, штовхнув його п'ятою в нижню частину і рішуче сказав про себе:

- Стояти. Не можна так робити. Я тут хазяїн. Не заважай! Я дивлюся телевізор, – але вголос при цьому не промовив ні звуку. Диван трохи заспокоївся і припинив тряску.

- Тихіш-ше, сміш-шний хлопчина! Що шумиш-ш? – зашурхотіли штори шелестючим шепотом. Я підвівся з дивана, підійшов до вікна і розсунув штори.

- Ей, ти! Чого галасуєш? Спокійніше! Не чіпай нічого. Ми тут без тебе розберемося, що нам робити, – обурилося вікно.

Стіл чомусь засміявся і вибіг до іншої кімнати, хоч нічого смішного не відбувалося. Коли він різко розвернувся на повороті, з нього на підлогу впала тарілка. Вона задзвеніла, але не розбилася, стала на ребро посеред кімнати та втупилася в мене своїми величезними очима, безцеремонно розглядаючи.

- Ну, витрішкувата, що ти стоїш і так нахабно на мене дивишся? Припини, киш у куток! – наказав я їй подумки. Тарілка покотилася в кут, але продовжувала звідти розглядати мене так само безпардонно, підібравши ложку і спершись на неї як на милицю. Стілець у цю дискусію не вступав, а просто стояв у кімнаті як звичайні меблі. Однак мій піджак, що висів на його спинці, кудись зник.

За вікном стояв густий туман. У його рідкісних розривах видно було місяць, який одягнув мій піджак і підморгував мені своїм сріблястим оком. Надворі чулися незв'язні крики тролейбуса, невидимого в тумані.

- Що за маячня? – уже сердито подумав я про себе. Вголос, звичайно ж, я знову нічого не сказав.

- Яку маячню маєш на увазі? – здивовано запитало вікно у відповідь. – Думай, що думаєш! Маячня яка, сивої кобили чи собача? Не плутай. Кобила та собака – це різні тварини, розбиратися ж треба хоч трохи. Собачим може бути лише холод. Знай це, неуку!

- Та що ж це таке відбувається? – уже з гучним внутрішнім криком подумав я, не розкриваючи рота. – Таким чином ви добалакаєтеся до посмішки Чеширського кота, – я думав про себе, вибудовував аргументи. Мої аргументи звучали бездоганно. Подумки, але не вголос.

- Що? Кіт? Тепер ще й кіт? То в тебе кобила, то собака, а тепер ще й кіт. Ти, шановний, плутаєшся у тваринах. Жодної логіки. З тобою дуже важко спілкуватись. Припини нам морочити голову! – вікно, як і раніше, залишалося неприхильним. Продовжувати суперечку було марно. Це стало нарешті очевидним.

Я, вже неабияк приголомшений і втомлений від таких суперечок, насилу доповз до ванної кімнати та висмикнув пробку з ванни. Почувся звук води, що хлюпаючи стікає в каналізацію. Це туман за вікном стік через отвір у ванні, і небо помітно прояснилося.

Я повернувся до кімнати. Ведуча у студії припинила свою балаканину. Тяжкість у моїй голові потихеньку зменшилася, і тоді я висмикнув шнур від телевізора з розетки. Екран згас, телевізор замовк.

- Е-е, друже, небагато ж ти поговориш тут без електрики!

Усі предмети заспокоїлись і замовкли. Тарілка в кутку просто впала на підлогу і перестала безглуздо витріщатися на мене. Місяць за вікном зняв мій піджак і жбурнув його кудись униз. Жаль, піджак був ще новий, тепер я його вже не знайду. Черговий тролейбус проїхав під вікном уже без жодних криків. Думки почали прояснюватися, полегшало. Життя налагоджувалося.