Три циганки та Іван

Іван йшов міським ринком, замріяно думав про щось своє, приємне. Роздивлявся товар, сам собі загадково посміхався.

Біля фруктового прилавка його гукнула циганка своїм традиційним питанням:

- Ай, сокіл ясний, іди я тобі погадаю, всю правду розповім.

- Ще чого? Адже набрешеш, знаю я вас.

- А ти позолоти ручку, то я вже постараюся.

- Гаразд, хитра, тримай десятку. Тільки дивися… всю правду, як є…

- Звісно, сокіл ясний. Дай руку. Ось… бачу… ясно бачу… одружишся ти скоро!

- Та ну! Ще чого? Не збирався поки що. Таке вигадала.

- Ясно бачу, одружишся. Жодних сумнівів.

- Брешеш, по очах бачу, що брешеш.

- Ти тільки, соколику, не дивуйся. Одружишся... так-так... з королевою Англії. Так… так бачу… точно. Ось же… лінії на руці… Сам подивися.

- От ти, дурна циганка. Неграмотна взагалі. Брешеш прямо в очі. Хіба ж ти не знаєш, що королева англійська вже у віці? Та й мені, звичайній людині, не підходить за статусом.

- Цього я не знаю, не мого розуму діло. А тільки ясно бачу, що ти з нею одружишся. Я ж тобі не кажу, що за коханням. Так одружись, за розрахунком.

- Ну, дурна дурепа. Який там ще розрахунок? Як же я дістануся цієї Англії? Адже це далеко і дорого.

- Не моя справа. Я тобі передбачила долю, а як там далі – сам думай.

- Е… нісенітниця яка! Ну тебе!

Іванко пішов далі з легким жалем про втрачену десятку, але вже з приємними думками в голові. Попри дурість передбачення, настрій покращився. Мрії потроху набували певної форми. Біля кондитерського кіоску його знову гукнула вже інша циганка, трохи молодша за першу, з тією ж традиційною пропозицією погадати соколику.

- Ну, а тобі що ще треба? Мені твоя подружка вже наговорила всякої нісенітниці. Ти теж бачиш мою долю? – зацікавленість клієнта перекрила його невелике роздратування.

- Звісно, бачу. Давай десятку і праву руку, все дізнаєшся.

- Ну, добре. Послухаю ще й твої фантазії, давай.

Циганка подивилася руку і зобразила деяке замішання:

- Бачиш, любий, весілля у тебе скоро буде. Тільки не звичайне якесь, за морем… Е… паспорт у тебе закордонний є?

- Це навіщо?

- Ну, ясно бачу… пливти тобі до нареченої морем, за кордон.

- Знову в Англію, чи що?

- Так-так, саме туди. Навіть не знаю, чи це далеко. Не знаю, сама я там не була. А тільки чекає на тебе наречена особлива, в короні. Ну, то так по лініях на руці.

- Та ну вас усіх, брешете без жодного сорому.

 «Які ж вони безсоромні, брешуть так нахабно! Але що ж, я зовсім нічого не вартий? А раптом… може вони щось таки знають», – думав Іванко, уже погано розуміючи, куди йде. Біля м'ясного відділу стояла третя, зовсім молоденька циганка. Передчуття не підвело Івана, питання прозвучало таке саме. І Іван уже знав, що відповісти:

- Що, теж хочеш мені набрехати?

- Твоя воля, соколику… слухати чи ні. Вирішуй сам. Долю твою бачу… Даси руку – скажу точніше.

- Гаразд, тримай гроші. Тільки все кажи точно.

- Ну… бачу… йти тобі до банку… кредит брати… паспорт закордонний оформляти… їхати… пливти… кудись далеко… весілля… мову англійську вивчи, знадобиться. А наречена… ти не дивись, що вона у віці. Будеш як сир у маслі…

- Та що ви всі, змовилися чи що?

- Не знаю, дорогенький. Що по руці бачу, те й говорю. Дивись сам.

Іван уже не став сперечатися, відійшов трохи далі, вийняв гаманець, перерахував гроші, перевірив у кишені паспорт і рішучим кроком попрямував до виходу.

Старша циганка тим часом зібрала свою бригаду і сказала:

- Дівчата, треба робити якось по-іншому. Наступного одружуватимемо з донькою президента. Так простіше. Бо я в географії не сильна, заплутатися боюся, куди їх посилати.

- А якого президента?

- Там по ходу розберемося.