Равлик Рулик

      Одного погожого вечора равлик Рулик прокинувся з шаленим апетитом. Цілий день йому снилися мандри виноградником і ласування солодкими темними ягодами. Він ще досі відчував, як прокусував пружну оболонку і спивав ароматний сік. Саме тому він вирішив вирушити у мандри і знайти бажаний наїдок. 

— Оце так сон! — проплямкав він. — Ну все, сьогодні мушу знайти такий виноград!

Виповзши з-під затишного листка лопуха, вмившись свіжою росою та напившись, равлик Рулик поспішив у дорогу. Стежка, протоптана мурахами, була зручна, гладенька, і ковзати по ній виявилося справжнім задоволенням. По дорозі він навіть злегка перекусив свіжим приростом моху, що приємно пощипував у роті.

Раптом його увагу привернув цікавий, схожий на якесь фуркання, звук. Рулик, поглянувши вгору, побачив як над ним, біля якоїсь пахучої квітки, завис у повітрі метелик.

— Агов! Привіт! Привііііт! Я Рулик! — гукав равлик до метелика.

Метелик глянув донизу, витяг з квітки довгого-предовгого язичка, згорнув його і відповів м'яким, "пухнастим" голосом:

— І тобі привіт. Я — бражник Язикан.

— Ти, Язикане, крилатий, вмієш так чудово зависати в повітрі, мабуть, багато бачиш згори? Може, підкажеш, де тут є виноградник? Я наче й чую його запах, але все ніяк не можу зрозуміти, куди ж йти. Протяги розносять аромат, дрібнять, розпорошують — доладньо не вловлю напрямку, а наче ж десь і недалечко.

— Про виноградники я не дуже знаю, бо харчуюся лиш нектаром, — зізнався Язикан. — Але пам’ятаю, якось я ховався від хлопчика, що прийняв мене за колібрі і хотів упіймати. Я заховався в гілочці з синьо-зеленими твердими кульками. От їх, як я зараз пригадую, хлопчик назвав кислющим виноградом. Зірвав кілька рожевих ягід… і так перекривився, що аж плювався та висолоплював свій язик. Було б що там висолоплювати! Знаєш, язик у нього зовсім короткий, широчезний. Одне слово — непоказний. Бідолашна істота!

— А як давно те було? У цю пору виноград вже має бути смачним, солодким. — розмірковував Рулик.

— Було це ще до того, як розквітли флокси, — згадав Язикан.

— Ой, у флоксах я не знавець, — зніяковів равлик. Він не часто їв квіти.

— Тоді запитаймо хлібну жужелицю, — запропонував метелик. — Вона всюди бігає, завжди метушиться у пошуках смачної поживи. Минулої ночі вона так набігалася, що заснула до ладу не залізши під камінець. Якби я не прикрив її сухим листочком, вона могла б потрапити на очі горобцям, що куйовдяться тут неподалік... у пухкому піщаному ґрунті.

— А далеко вона живе, ота жужа? — поцікавився Рулик.

— Та хто її знає! Вона то тут, то там, і завжди дуже швидко рухається. Зараз підлечу повище, подивлюся, чи не видно її. Знаю кілька місцин... де вона часом харчується.

Язикан змахнув крилами, піднявся в повітря, завис, роззирнувся й нарешті вигукнув:

— А онде і вона! Бачиш той лапатий подорожник? Повзи туди, а я її скерую до тебе. 

— Домовились! — кивнув Рулик і рушив у вказаному напрямку.

Не встиг він підповзти до подорожника, як звідкілясь вигулькнув чорний жук.

— То це ти виноградник шукаєш? — жукнув він, смикаючи вусиками.

— Я. Мене звати Ру…

— Знаю-знаю! Язикан уже розповів: ти — Рулик, він — Язикан, а я — Жужжжка. Зверни, будь ласка, увагу, що літер "же" має бути чотири. І жодною менше! 

— Дякую, пані Жужжжко, — старанно вижужкав равлик, — візьму до уваги, що саме чотири і ніяк інакше.

— Та вжжже візьми, бо це дуже важжжливо! — змахнула вусиками вона. — Тожжж, тепер про виноградник. Він тут неподалік. Он в тому напрямку, — махнула лапкою хлібна жужелиця, — але там тобі на заваді можуть трапитися серйозні перешкоди, бо вчора вдень був таки добрий ливень. Будь обережний! — застерегла Жужжжка на прощання, а потім побігла у своїх справах.

          Рулик поповз у напрямку, який вказала жужелиця. Йому так кортіло дістатися виноградника, що він і не помітив, як опинився на невеликій галявині, вкритій мереживом срібних ниток. Уже сутеніло, і крізь негусте листя пробивалися останні промені сонця, змушуючи росинки на павутині спалахувати м’яким золотаво-рожевим світлом.

— Хто це суне моєю дорогою? — глухим голосом озвався довголапий павук, що висів просто посередині свого плетива. Усі вісім його очей дивилися суворо й трохи насуплено.

— Це я, Рулик, — чемно відповів равлик. — Йду шукати виноград. Пробачте, якщо турбую.

— Проходь, але обережно, — сердито мовив павук. — На ці нитки я витратив чимало часу й сил, а кожен пройдисвіт так і норовить порвати плетиво старого павука-хрестовика.

         Равлик обережно підліз під павутиння, навіть ріжки старанно пригнув, аби не зачепити жодної липкої струни. Рухався повільно й уважно, шануючи павукову працю. Коли нарешті виповз з-під павутиння, озирнувся на хрестовика.

— Наче все добре? — запитав він.

— Так, — хитнувся павук і блиснув очима.

— Дякую, що пропустили, пане... еее...

— Мене звати Лапун, — представився хрестовик, значно теплішим голосом.

— Дякую, що пропустили, пане Лапуне, — подякував равлик і поповз уперед, назустріч омріяному винограду. Навіть переднічне небо нагадувало його ягідну мрію.

— Ти молодець, — схвально гукнув йому вслід Лапун. — Проявив терплячість. Успіху тобі! І пам’ятай, що терпіння часом стає чудовим помічником у досягненні мети.

Равлик озирнувся, усміхнувся і помахав Лапуну ріжками.

      Далі дорога була сирішою. Відчувався запах води. І справді, незабаром він вийшов на край калюжі, що блищала, немов маленьке озеро. На її поверхні ковзали три веселі довгоногі водомірки, залишаючи за собою тонкі хвилясті сліди. Вони зачудовано дивилися, як равлик передивляється листя , що прибило до берега калюжі. Він щось примірявся, а тоді приклав зусиль і штовхнув один загнутий човником листок на воду. Коли листок захитався на поверхні води, равлик заліз у нього, мов збирався попливти. Водомірки ковзнули ближче, аби роздивитися, що він робитиме далі.