Сливка

        Івасик її набачив ще малесенькою і зовсім зеленою. Він завжди придивлявся до рослин. Прислухався до них так, ніби ті могли розповісти йому якусь історію, чи казочку. От і сливку він помітив. Навіть кілька разів порятував її від сірих довгоносиків, які зачаїлися на стовбурі молодесенького деревця і чекали слушної миті, аби з'їсти найперший і поки що єдиний плід.

     Граючись на подвір'ї з братом у амазонських індіанців, чи морських піратів, чи зоряних мандрівників, Івасик не забував підбігти до  молодого деревця і глянути на сливку, яка потроху підростала, наливалася соками.

— А що там? Що там таке? — став допитуватися братик Мирось одного разу.

— Там слиииивкааа, — якось по-особливому вимовляв назву дивовижного фрукту Івасик.

Ні, не подумайте, що він зроду не їв слив. Їв. Різні. І червонуваті, і сині, і жовті, і якісь білясто-сизенькі, з дуже слодкою м'якоттю. Але ця сливка — це подія! Вона — найперший плід молодого деревця!

— А що, що, що в ній гарного? — підстрибував Мирось, намагаючись роздивитися зелену кульку.

— Все. Вона просто ідеальна! — видихав відповідь зачарований Івасик.

         Минали дні. Хлоп'ята цілими днями ганяли м'яча та "паслися": то в полуниці, то в малині, а потім і у горосі. А коли наїдалися "впольованих" смаколиків — залазили в смугастий гамак і вигойдували там свої мрії та всілякі хлопчачі витівки. Саме в гамаку Миросю спало на думку, що треба допомогти мамі й тату і помити хатні вікна.

— Мити вікна? — на мить задумався Івась, — Та запросто! Гайда!

     Бабуся Гануся не встигла й помітити, як двоє розбишак покинули своє лежбище і прокралися у хату. Хлопці хвацько начавили у невеличкий тазик цілий тюбик зубної пасти, налили туди шампуню, капнули води і ретельно понамащували вікна в трьох кімнатах. Коли бабуся увійшла в хату... їй очі волого заблищали. Чи то її так потішила праця онуків, чи очі сльозилися від потужної м'ятної свіжості, потоки якої струменіли з білої мазні на вікнах.

— Хлопці, ви що понароблювали?! — запитала вона.

— Прибираємо. Ось, — задоволено розвів руками Івась, — намастили вікна для свіжості і чекаємо доки на них подохнуть усі мікроби.

— Та хіба ж так отих мікробів прибирають!? — чомусь дивувалася бабця.

— Мікроби прибирають миючими засобами. Мама нас кожен вечір ними дезинфікує. — упевнено відповів Мирось.

    — Ох я вам зараз влаштую дезінфекцію! А потім профілактику. — грізно пообіцяла бабуся і кудись пішла.

  Повернулася бабуся Гануся за мить. В одній її руці було відро води, в іншій — три ганчірки.

— Ну, мої соколята, беремося до прибирання. Одна гарчірка тобі, Миросю. Друга тобі, Івасику. Третя мені.

— Бабуню, а тобі за що? — поцікавився Івасик, беручись до роботи.

— А мені за недогляд. — усміхнулася бабуся, — Треба ж по-справедливому.

    Хлопчакам прибирання не сподобалося. Надто довго, одноманітно і майже без пригод.  Майже, це тому, що Мирось перечепився і перекинув відро з водою. Отож, одна пригода все ж була. І називалася вона — миття підлоги. Таке собі задоволення.

      Після прибирання хлопці вилетіли на вольную волю тінистого саду. І тут... Івась раптом побачив, що сливка достигла. Вона була ідеально кругла, жовта-жовта. Хлопчик обережно зірвав її і понюхав. 

— Ніби сонце, — видихнув Івась і відчув, як у роті зібралося море слини.

Він так довго чекав на неї, так мріяв побачити, яка ж вона буде, мріяв відчути смак. 

— Ого, яка! — почувся голос Мирося. Менший брат покинув сачок і підбіг ближче.

— Правда ж гарна? — запитав Івасик.

— Дуже, — на мить завмер Мирось, а тоді почалося: — Дай! Дай її мені! Ну даааай! Дай!

— Почекай. Її треба поділити. Зараз підем... — Івасик ще не встиг договорити, як Мирось схопив сливку і кинувся навтьоки.

     Бабуся Гануся вийшла з хати і побачила, як Мирось лізе на яблуню, а Івась намагається його спіймати. Бабця кинулася врегульовувати ситуацію. Вона вже майже добігла, коли раптом почувся тріск гілки і крики Мирося, який теліпався між гілок.

     Бабуся зняла онука з дерева. Хлопчина добряче злякався і подряпав ручки. 

— Миросю, ти як? — кинувся до брата Івась, — Де болить? Зараз замажемо подряпини і все пройде.

Івась так розхвилювався за молодшого братика, що забув про все, і про сливку теж.

— Ходімо, я промию і забинтую, — сказала бабуся й повела хлопців до хати. 

Обоє онуків сумирно сиділи на дивані. Один хвилювався за брата, інший — через пекучу зеленку, пляшечку якої побачив у руках бабусі.

— Не хвилюйся. Я дутиму щосили. — пообіцяв Івасик.

І таки добре дув, бо Миросю навіть не щипало. Але раптом молодший братик все ж розплакався:

— Еееееее... Братееее... Я ж твою сливку роздавиииив...— рюмсав Мирось, дістаючи з кишені шортів розчавлений плід.

— Нічого, братику. Аби ти був цілий. Наступного року сливок буде більше. — заспокоїв Івасик братика, а тоді обійняв.

        Сливку, хай і трохи почавлену, хлопчаки таки спробували. Вона виявилася солодкою, мов мед. А кісточку з неї Мирось посадив у садку. Обгородивши місце патичками. Бабуся Гануся полила посадку якимсь настоєм.

— А що то таке? — запитав Івасик.

— Зелені чари. — відповіла бабуся і ніжно погладила онука по голівці.

       Видно сливка була й справді якась особлива. Вже наступного року, весною, на тому місці, де Мирось посадив кісточку, з'явилося молоденьке деревце. І росло воно швидко-швидко. А як виросло вище Івася — зацвіло, пишно-пишно. У кінці літа вже збирали врожай. Слив було стільки, що вистачило наїстися всій родині, а тоді мама, з решти плодів, наварила смачнющого варення.