Аля і білий перепел

Саме почалися літні канікули, коли Аля з батьками переїхала з міста в село. Спершу їй цього переїзду дуже не хотілося, але не минуло й двох тижнів, як вона знайшла чимало переваг. Як-от можливість стрибати по кімнаті і не боятися, що сусіди почнуть стукати по батареї чи скаржитися батькам при зустрічі, а ще – персональна гойдалка і можливість гуляти на власному подвір’ї з ранку до вечора.

      Новий дім справляв враження. Невеликий, але двоповерховий, з червоної цегли, з чорним дахом і малюнками на високому фундаменті. На вхідних дверях, як в казковому замку, висить стукалка з головою лева. В будинку світло, досить просторо, пахне свіжою фарбою. Головною окрасою цього дому, на думку Аліної мами, є два вітражні вікна, що виходять на схід та захід. Східна кімната Алі, західна – батьків. І в обох цих кімнатах, окрім вітражних, знаходилося ще по одному вікну прямо у скошеній стелі мансарди. Крізь них вдень, якщо він був безхмарний, лилося сонячне світло, а вночі заглядало зоряне небо. Стіни мансарди мали приховані шафки. То були такі собі шафкостіни. За однією з таких стін тато зробив для Алі таємну кімнатку, де вона поставила свій ляльковий будиночок, поклала невеличкий матрацик у вигляді зеленого листка, подушку з вишитим кошеням і кілька улюблених книжок. Мансарда посіла почесне друге місце у Аліному переліку загадково-казкових місць – одразу після саду.  

      Поки батьки займалися ремонтом в кімнатах, їх доня мала вдосталь часу аби вивчати все на подвір’ї. Сад був не такий як у її бабусі і дідуся, з грушами, яблунями і всілякими сливо-абрикосами. Тут росли рівні, мов стовпи, голкасті деревця, розлогі кулясті кущі з дрібним листом, позакручувані на білих опорах колючі троянди, купа всіляких квітів, жалка кропива і кілька по-чудернацькому вистрижених зелених фігур, які тато вже підправив. Пахло хвоєю, сонцем і апельсиновою аскорбінкою. Дівчинка танцювала між тими фігурами, почуваючи себе Алісою в Країні Чудес, аж поки не спинилася з бажанням негайно десь сісти поседіти. Перед її очима була ціла галявинка дивовижної пухкої трави. За роки, коли сад не доглядали,  з цієї трави утворилася справжня подушка, над якою гойдалися довгі біляві пасма-китиці, які Аля назвала трав’яним волоссям. Оця патлата трава так і вабила повилежуватися.

– Треба перевірити, – сказала сама собі Аля, – чи нема отут тих злючих червоних мурах.

Вона вже добре затямила, що до них краще не лізти – вони жахливо, нестерпно кусючі. Дівчинка присіла на траву і стала перевіряти ґрунт на наявність червоної загрози. Мурах не знайшлося, але вона помітила в траві щось схоже на травотунельчик чи травонірку.  

         Як для міської дев’ятирічної дівчинки, Аля виявилася зовсім не боязкою. Ні павуки, ні мокриці, ні гусінь її не лякали. Вона шаруділа руками в траві тунельчика і натрапила на щось живе. Це щось підскочило і почало бігти, чи котитися, в траві.

«Невже це білий кролик Країни Чудес?» – з радісним здивуванням подумала дівчинка.

Біла істота сховалася під один з колючих кущиків, які називалися ялівцем. Аля розпласталася на землі аби заглянути під кущ і побачила там невеличку пташку, схожу на курочку. Вона злякано сіпалася між оплетених бур’яном гілок куща. Схоже, що застрягла.

– Тихо, тихо, маленька. Я тобі зараз допоможу. – Аля, не дивлячись на колючі гілочки засунула руки під кущ і обережно виплутувала пташечку.

– Не бійся, маленька. Я тебе не з’їм. – заспокоювала так, ніби птах дійсно міг зрозуміти її слова.

      Пташечка була кругленька, дуже тепла, в її грудях швидко-швидко тріпотіло серце. Коли Аля її дістала, стала оглядати, аби переконатися, що пташка не поранилася.

– Алю, що це в тебе таке? – почувся голос мами, яка вийшла витріпати старі фіранки з кухні.

Вона була вся в пилюці, а блакитна хустинка на її голові у чорному старому павутинні. На руках виднілися сліди фарби. І на обличчі теж.

–  Ого, птах?! Де це ти її взяла? – приєднався тато, покинувши біля порогу картонні коробки, повні старого мотлоху.

Аля похапцем розповіла батькам, як все було.

– Певно це сусідське…еее… ціпля. – висунув припущення тато.

– Та ні, не ціпля. Це перепілка. – сказала мама. – Мабуть у когось із сусідів втекла.

– Треба її кудись посадити. – почухав потилицю тато.

На мить задумавшись він вирішив це питання:

– На складі є стара клітка від папуг, можна пташку туди посадити. Доки знайдемо власників.

Так і зробили. Посадили пташку в клітку і поставили у веранді, до появи законних господарів.

        Пташка посиділа хвильку нерухомо, а тоді стала битися об стінки. Довелося накрити її старою кухонною фіранкою, щоб втихомирилася і не зробила собі шкоди. Перепілка і справді принишкла, і не видавала жодного звуку.

      Батьки опитали всіх сусідів, але ні в кого не виявилося перепілок. Індики і гуси у них були, були навіть бджоли, а перепілок жодної.

        Наступного дня тато Алі привіз нову клітку. З поїлкою, годівничкою та дерев’яним будиночком для відпочинку, на якому висіла міні табличка для імені.

– Пташечці треба ім’я. – резюмувала Аля, діставши міні табличку.

Батьки пошукали в інтернеті інформацію про породу і про те, як відрізнити перепела від перепелички.

        За описом і фото, птах найбільше був подібний до Техаських бройлерних перепелів, яких ще називали Білий Фараон. Але в жоднісінькому описі порід не зустрічалися перепели з синьо-зеленими лапками і зеленими очима.

– Може це мутант? – розсміявся тато Алі.

– Про мутанта не знаю, але це точно дівчинка. – сказала мама. – Он у неї війки які довгенькі.

Шляхом демократичного голосування перепеличці обрали ім’я Зефірка, відкинувши Сніжинку і Пушинку.

        І стали вони спокійно жити вже в чотирьох. Ну, як спокійно? Не зовсім. У Зефірки виявився неймовірний талант до нічних співів. І співала вона мов автомобільна сигналізація, тільки уривчасто і завжди несподівано. Накривання фіранкою не допомагало. Зефірка неспала всю ніч і воланням доводила всіх до дрожу.