Киця Нічка

На  сільському подвір’ї жила-була ряба кішка з простакуватим ім’ям Мурка. От одного разу привела вона трьох котенят. Всі вони були різної масті: два котики – рудий і сірий та чорна кішечка. Господарі обійстя не стали давати їм імен, бо збиралися найти для кошенят  інших господарів, і прозвали котешят просто Рудий, Сірий і Чорна. Двоє - котенята як котенята, а Чорна дивакувата. Рудий любив пити молоко й спати на сіні, Сірий нетямився від житнього хліба й спання на старій вишні, Чорна любила калюжі, нічні прогулянки і зорі. Коли Мурка покинула годувати котенят, господиня двору, пані Рита, знайшла для обох котів нову домівку. От тільки Чорній щось не таланило. Хтось не бере бо кішка, хтось не бере бо чорна. Одного разу господиня піймала її і посадила в склад, біля скрині з зерном:

– Стережи зерно. Лови мишей. А то їх тут понарозводилося. – наказала вона й зачинила двері. Киця добросовісно пильнувала цілісінький день. А коли настала ніч – не витримала і полізла до маленького віконечка під дахом. А там… А там зорі. Деякі з них миготіли, ніби підморгуючи кицюні, а вона махала їм лапкою і шкрябала скло намагаючись до них дістатися.

Коли бачить – щось летить по нічному небу і сідає біля її віконечка. Чорна одразу зрозуміла що це птах. Але такий великий!

– Пугу-пугу. Привіт. – привіталася птиця.

– Пррривіт. – трохи боязко відповіла кицюня, потай радіючи, що між ними скло.

– Я тут летіла і побачила як ти мені махаєш.

– Ой. Перепрошую, але то я зорям махала.

– Отим он цяткам? – глипнула перната вгору. – Та що їм. Вони щоночі однаковісінькі. Лиш буває, яка впаде.

– Впаде? – запитало кошеня і обома лапами уперлося у шибку.

– Угу. – відповіла сова і почала витягувати дзьобом гвіздочки з рами.

– А що це ви робите? – поцікавилося кошеня її діями.

– Угу-пугу. Скло… вийму і… будемо… знайомитися. – витягуючи гвіздки пропугукала птиця.

Ось вже й скельце вийняла, та й улізла до складу.

– Давай-но тепер знайомитися. Я сова Пуга. А ти хто?

– А я киця Чорна. Мене так назвали через колір, але я б хотіла інакше ім’я.

– У мене найкраще ім’я, для справжньої сови. – запишалася Пуга, а тоді запитала: – А ти,  яке ім’я хотіла б?

Кицюня мрійливо замружила очі і поворушила вухами так, ніби мала те ім’я вловити в нічній тиші.

– Хочу щось незвичне. Не таке, як у всіх котів. Але точно не просто Чорна.  –  відповіла вона Пузі.

Сова глянула вниз і її очі аж ніби засвітилися:

– А що то в тебе там таке у низу? Невже миші? Та такі жирні!

– Ой, пригощайся, будь ласка. – запропонувала Чорна.

– Яка краса. – сказала сова і нечутно злетіла вниз.

Поки вона там мишей виловлювала кицюня через вікно вилізла на дах. І вже аж стрибала.

Як впоралася сова то прилетіла до кицьки:

– Пу-у-у, оце вже наїлася. Дякую тобі.

– Та за що? Це ж не мої миші, хоча мені наказала господиня їх всіх виловити. Ті миші зерно крали і шкоду робили. То я маю дякувати, за допомогу.

– Та-а, будь ласка. Тільки скажи ж мені, кицю Чорна, чого то ти цяткам отим махала.

– Бо люблю зірки. Блискучі. Їх так багато. А сьогодні я роздивилася, що вони складають візерунки.

– Оце так! А ну і я гляну.

Отак і сиділи вони дивлячись на зорі майже до самого світанку. А коли зажевріло на сході сова сказала:

– Маю летіти. У мене знаєш яке комфортне гніздо на старій липі! Взірцеве!

– А забери мене з собою. Ти така велика. Зможеш мене звідси перенести кудись? – запитала киця. Їй не хотілося лишатися самій.

– Та можу, звісно. Але чи варто тобі кидати таке чудове місце де так багато смачних мишей?

– Здається, моє щастя не в смачних мишах.

– Ну…Маєш свою голову на плечах. Полетіли.

От сова вхопила кицю міцно, але обережно і понесла над дахами, над городами.

– Де тебе приземлити? – запитала Пуга.

– А можна, якнайдалі звідси? Знаєш, а мені літати подобається. Це так захопливо!!!

– Угу. Захопливо. Оце і я так. Літаю-літаю і не набридає.

Ось вони перелетіли все село, річку за селом і вже летіли понад широкою дорогою, де навіть серед ночі їздили машини. Подалі від дороги були зелені трав’яні поля на яких виднілися коні.

– Все кицюню, маю летіти до гнізда. – сказала Пуга.

– То приземли мене біля коней, що стоять там внизу.

Так сова й зробила. Обійнявшись на прощання вони пішли кожна своїм шляхом.

Сова полетіла до гнізда, а кицюня побачила скирту сіна де можна солодко відіспатися і згорнулася там клубочком.

Вранці кицю розбудив тупіт. Та ще хтось безупину дмухав на неї.

Киця висунула голову і побачила чорного коня. Вірніше він був чорним не весь, на рівно підстриженому чубчику у нього красиві білі пасма.

– Привіт. – привітався кінь. – я Чубчик, а ти хто.

– Прривіт – промурчала кицюня потягуючись.  – А я Чорна.

– А що ти робиш в нашому сіні?

– Спала. Стомилася літати, а тут затишно.

– Літати? – здивувався кінь.

– Фррр, це така довга історія. Літала я не сама, а з совою Пугою.

Може вони ще б порозмовляли та раптом, де не візьмись, пішов такий рясний дощ, що сіно зовсім змокло.

– Ходімо під накриття. Стрибай мені на спину.

Кицюня стрибнула на спину коню і він відніс її під навіс. На спині у нього було так тепло, що вона знову задрімала. Чубчик не став її будити і попросив інших коней поводитися тихіше.

З того дня кицюня жила на кінній фермі. Працівники ферми здебільшого добре ставилися до нової мешканки. Іноді їй приносили смачні гостинці: котлетку, шматок ковбаски чи рибки. І миші вона таки навчилася ловити. Але все ж їй чогось бракувало. Вона так само щоночі видивлялася на зорі. Якось сталося так, що й Чубчик став задивлятися на нічне небо.  Одної ночі Чорна побачила як з неба впала зірка.