Сирне щастя

На одному зеленому лузі серед квітів духмяних і трав соковитих, де сонечко якось по-особливому ніжно світить і гріє, стояв велетенський млин. Слава про нього ширилася швидше, ніж вітер по небу. І не дарма. Борошно, що в ньому виготовляли, було білішим за сніг і легшим за пушинку. А які варенички з того борошна виходили! М-м-м! Золото, а не варенички.

З іншого боку на тому самому лузі жила собі родина мишей: татко Пензлик, мама Квітуся і дітки – три сестрички та чотири братики. У кожного з дітей були свої обов’язки. Жужа – найстарша – завжди всім допомагала, грамоти їх навчала, Руся – середня – готувала і прибирала, Крапелька – наймолодша – водичку з листочків збирала. Хлопці ж усі вчотирьох: Бублик, Хмарик і наймолодші брати-близнюки Гвинтик і Зорик – із батьками зерно в полі на зиму заготовляли та у комору складали. Його після збирання врожаю багато на полі лишалося.

Усі в сім’ї знали: до млина ні ногою. Там жив здоровецький кіт Мурко, тож із життям можна було враз попрощатися. Та найголовніше, що Пензлик із Квіточкою навчали дітей чесно жити, бо на краденому далеко не заїдеш. Тому який сенс до млина ходити й ризикувати?

Життя в родини було нелегким, але щасливим. У неділю всі гуртом збиралися за обіднім столом, їли, грали в настільні ігри, а потім татко йшов у квіти й малював, бо то його справжня пристрасть.

Так жили вони спокійно, доки не завітав до їхньої хати пан Хом’як, що під дикою грушею жив. Опецькуватий і дуже неприємний тип.

– Здоровенькі були! – привітався Хом’як до сім’ї Пензлика, яка саме обідала за столом. – Прийшов запропонувати вам одне вигідне діло.

– Сідай, шановний Хом’яку! У ногах правди немає. Слухаю тебе уважно, – шанобливо звернувся господар і запропонував сісти на стілець, який щойно приніс із кімнати Бублик. Хом’як одразу вмостився на нього. Ніжки в маленького стільчика від надмірної ваги гостя розлізлися у різні боки.

– Чи не набридло тобі, Пензлику, своїх дітей задурно експлуатувати? Що вони в тебе, крім роботи, бачили? А що їли, крім зерна? На обід зерно, на вечерю зерно, та й на сніданок знову зерно? – мерзенно посміхався товстун, склавши малесенькі ручки на здоровецькому пузі. А щоки в нього, здавалося, ось-ось луснуть.

– Переходь, Хом’яку, до діла або забирайся. Я у своїй хаті сам розберуся і нікому не дозволю в такій манері розмови вести! – розсердився Пензлик. Ну й сміливий же він! Усе-таки Хом’як був чи не в п’ять разів більшим за нього.

– До діла, то до діла! – осікся гість. – За тиждень за селом ярмарок. Якого добра туди тільки не понавозять! Ковбаси, цукерки, халву. Сири різні! Твоїм діткам такі ласощі й не снилися! Часу обмаль. Мені потрібні помічники, щоб заготовити зерно і борошно на продаж. Цього добра на млині повно. А я вам за те добреників цілий мішок із ярмарку привезу.

– На м’яких словах, Хом’яку, твердо спати, – посміхнувся татко-миша. – Чому ж ти своїх чотирьох синів не залучаєш до цієї роботи? Звісно! Бо те зерно й борошно на млині потрібно вкрасти. А ще ти знаєш, що там кіт Мурко живе, тому не хочеш наражати власних дітей на небезпеку. А чужих тобі геть не шкода! Тож не бути цьому! Іди звідки прийшов! – суворо відповів Пензлик. – Не вийде в нас із тобою розмови!

Нічого не вдієш. Розвернувся пан Хом’як до дверей та й каже:

– Поміркуй гарненько, а як передумаєш – знаєш, де мене шукати.

Буркнув та й пішов ні з чим щокатий. Він же не міг розказати, що його сини такі ледачі і так роздобріли, що вже й з хати не виходять!

– Мамо, а що той дядько про якісь сири та цукерки розповідав? Які вони? – запитала Крапелька.

– Цукерки, доню, це такі різнокольорові камінчики, а на смак солоденькі, як той нектар, що я з квіточок для вас збираю, або медок, яким тітка бджілка нас пригощала. А от сир… То такий жовтий продукт, на сонечко схожий і дуже смачний! Аромат від нього, аж у голові паморочиться. У дитинстві мені пощастило поласувати ним.

– Ми хочемо! Дуже хочемо того сиру! – закричали дружно діти.

– Добре! Обіцяю вам, як заготовимо восени достатньо зерна, продам два мішки пшениці й куплю вже вам того сиру на Різдво і витребеньок різних! – пообіцяв татко.

– Ого, скільки потрібно чекати! Ще до Різдва – як до Києва рачки, – пробубонів собі під ніс Зорик, але голосніше не наважився сказати.

Увечері всі діти полягали в ліжечка й обговорювали розмову татка з Хом’яком.

– Коли я підросту, обов’язково куплю нашим батькам цілих три сонця сиру! – сказала Крапелька. Смішна мала думала, що сир міряється сонечками.

– А я – ковбас, калачів і різного печива! – підтримав сестричку Бублик.

– Ага! Чекайте-чекайте! Поки ми повиростаємо, чи будуть наші батьки живі? – засумнівався Хмарик. Він завжди був занадто серйозним.

– Ну досить! Добре, що вас батьки не чують! Краще розкажу вам казочку про той сир – і будемо спати! – зауважила Жужа й почала фантазувати про цілі хмарини запашного сиру, що літають над ними у небі. А потім – про величезні снопи з того самого сиру з дірками, куди можна залізти і наїстися досхочу. Кожне з мишенят навіть відчуло запах тієї недосяжної смакоти, так солодко розповідала сестричка. Позасинали. Місяць, що завітав у сни дітей цієї ночі, також мав вигляд золотого кружальця сиру, а зірочки-цукерочки поблискували навколо нього різними кольорами.