Спір братів, або Як Що і Га істину шукали

Жили-були на світі два брати Га і Що. Так повелося, що кожний у країні їх знав, ними користувався, але ніколи і в очі не бачив.

Одного разу засперечалися Га і Що, у кого з них роботи більше. Ледь не посварилися. Га каже, що саме він щохвилини на люди з’являється, а Що запевняє, що він. Полетіли вони до мудрого дуба. Сіли на гілку й поради питають, як їхню суперечку вирішити.

– А ви вселіться у хом’ячків, що завтра в полі народитися повинні. Мати їхня сама вас порахує.

Послухалися вони старого дуба. Щойно народилися хом’ячки, такі гарненькі, пухнасті, а брати в них стриб – і вскочили. Один – у біленького, а інший – у рудого. Залізли ті два малих бешкетники в копицю сіна на полі й сидять. А там якраз жнива, комбайн працює, люди гомонять. Одне одного постійно кличуть і через той шум тільки «га?» та «що?» вигукують. Тож ті хом’ячки хоч-не-хоч, а мусять голову з копиці висовувати. То Га, то Що. То Що, то знову Га. Аж у голові їм запаморочилося. А матінка не розуміє, що діється. Злякалася за дітей.

– Я ж вам наказувала тихо сидіти, щоб люди вас не побачили! Ти, біленький, двадцять разів голову з копиці виткнув (у ньому був Га), а ти, руденький, також двадцять разів виліз (у цьому хом’ячку був Що).

Отже, вийшла нічия.

Так і не вирішили брати свій спір. Вилетіли з хом’яків і знову до дуба гайнули. 

– Не віриться нам, що однаковісінько роботу виконуємо, – жаліються.

Га каже, що він найбільше втомився, а Що запевняє: тільки він – найкращий робітник. Як те знову перевірити?

Подумав мудрий дуб і каже:

– Ну раз таке діло, летіть на небо і вчепіться в хмарину. Ти, Га, коли тебе покличуть, падай разом із дощем, а ти, Що, – зі снігом. Люди завжди слідкують, скільки опадів випало.

Так і вчинили. Але не врахували, що через свою впертість ледь людей зі світу не зжили. Щойно хтось «га?» комусь вигукне, як одразу дощі починають лити, тільки «що?» крикнуть – сніги летять. Люди вже лік згубили тим опадам. Лише те й роблять, що сніг відкидають і з домівок воду вичерпують. Ці два вперті брати майже на Венецію усю країну за тиждень перетворили.

Як дізнався вітер про безлад через них у природі, ледь обох зі світу не здув.

Зрозуміли тоді Що і Га: дуб їм не допоможе. Сіли на пеньку, думу думають. А тут саме дідусь возом їхав, два брати на нього й заскочили. Один до гикавки причепився, а інший – до чхання. Тепер тільки діда хтось покличе, а він замість того, щоб сказати «га?», гикати починає, а як сам перепитати щось хоче, бо вже глухенький став, чхання нападе. Останнього разу така напасть була, що ледь не вмер.

– От біда! Усе віддав би, – каже, – аби тільки ця недуга від мене відчепилася!

Тоді Га і Що й кажуть йому на вухо:

– Діду, це ми біди на тебе накликали. Ти нас розсуди – ми й залишимо тебе у спокої. Хто з нас важливіший і більш роботящий?

– Господи, то через це ви мене так мордували?! – розсердився дідусь. – Хіба не знаєте, що один і другий є народними улюбленцями? Чому ж я постійно чхав і гикав? Тому що без вас аж ніяк не обійтися. Тож навіщо народну любов міряти? Краще радіти і в мирі жити! – каже мудрий чоловік. 

Усе зрозуміли Що і Га й більше ніколи не сварилися.