Про неслухняну Марічку

Жила собі Марічка. Неслухняна, як на віночку стрічка. Куди вітер подме, туди вона й летить, куди заманеться, туди вона й біжить. І ні до чого їй те виховання і навіть матусине схаменутися благання. Як ота дзиґа, непосидюча.

Нікого не слухалася дівчина: ні тата, ні мами, ні старої бабці Мотрі. Як попросить матінка або бабуся її про допомогу, вона вилізе на дерево, вишні їсть, кісточки на землю плює й одно відповідає:

– Не хочу і не буду! Мені те зовсім не потрібно. І ви також не треба. От як заміж вийду, про вас геть забуду. Хоч не будете мені на вухо бубоніти й порадами та проханнями надокучати. Очі б мої вас уже не бачили!

Настало якось свято Івана Купала. Кличуть Марічку дівчата на річку. Пішла вона з ними. Навіть дозволу ні в кого не спитала. Батьки не знали, куди дочка поділася. Зажадала Марічка на заздрість усім вінок найкращий мати, тому пішла у лісові хащі квітки дивні шукати. А в тому лісі жила стара відьма, яка мрію єдину мала – молодою стати, щоб на свято потрапити. Нарешті випала нагода чаклунці свій план здійснити. Побачила дівчину відьма й умить перетворилася на стареньку добру бабцю. Перевернула свою чаклунську ковіньку іншим боком і ніби сапою в землі порається. А квітів насадила таких запашних різнокольорових та гарних, щоб Марічку заманити. Дівчина, як помітила їх, підбігла і стала без дозволу зривати. А чаклунці того й треба!

«Ото вже вінок буде! – подумала Марічка. – Найкращий!»

– Не чіпай їх, – просить лагідно бабця. – То як у мене кісточки чи суглоби викручує, я з тих квітів лікувальний відвар роблю й ним лікуюся. Їх не можна для забави зривати. А то лихо буде! Зникне твоя врода, як тала во́да.

Не послухалася дівчина чаклунки й цілий оберемок квітів назбирала. Жодної не залишила. Розлютилася стара. Змахнула чарівною палицею і перетворила Марічку на кущ червоної калини, намисто її – на ягоди калинові, а сама стала гарною молодою дівчиною.

На галявині вже вогнище палає, музи́ки грають, пісень співають. Помітили дівчата, що Марічки й досі немає. Пішли гуртом до лісу її шукати. Як побачили, що відьма з їхньою подругою зробила, бо саме тієї миті до старої хати добрели, гайда тікати! Ледве ноги винесли. Прибігли до батьків дівчини та й розповіли усе, що на власні очі бачили. Як почула те Маріччина мати…

– Ой лишенько! – плаче. Помчала бідолашна до лісу відьму шукати. Знайшла і благає під калиною, навколішки ставши:

– Забери мою вроду! А дитину нерозумну пробач! Поверни її і відпусти додому.

Дуже гарною була Маріччина мати: струнка, як тополя, коси чорні, очі сині й глибокі, мов те море неосяжне. Тому і погодилася на вмовляння чаклунка. Забрала красу у жінки, без вагань перетворивши її на старезну бабцю. Ураз з’явилася Марічка перед матір’ю, а відьма з хатою своєю зникли, наче їх тут ніколи й не було. Побачила дівчина свою матір – жінку стару, зморщену, на Ягу схожу, і не впізнала. Пішла матінка-голубонька зажурена по лісу бродити та й натрапила на річку. Як глянула у воду, побачила себе, усе зрозуміла. Сіла на березі і тужить. Не від того, що страшна та зморщена стала, а що дитина рідна від неї відцуралася. Так скрутилася від болю і жалю, що не помітила, як на плакучу вербу перетворилася.

Прийшла Марічка до хати, матір шукає. Та як зрозуміла, що то її вона бачила в лісі, знову туди повернулася. Пташки над нею летять, цвірінькають, до верби кличуть – дорогу вказують. Здогадалася тоді дівчина, що спізнилася, бо те дерево покручене біля води і є її матір. Нічого не поробиш. Почала тоді донька щодня до верби ходити, з нею розмовляти, але без співчуття, а тільки на свої життя і долю нещасливу жалітися та докоряти вербі-матінці, що залишила її напризволяще. А верба тільки гілочками доню пригортає та листочками лоскоче й шелестить так лагідно-лагідно, донечку жаліє. Розсердиться тоді дівчина, що та відповісти не може, і йде ні з чим додому.

А вже як Марічка заміж вийшла та своїх діточок народила, а вони підросли і «не хочу» й «не буду» навчилися казати, от тоді все враз зрозуміла молода жінка. Усі свої вчинки пригадала, і прозріння настало. Побігла вона до матусі-верби, обійняла міцно та цілу ніч пробачення просила. А як сльозами стовбур омила, враз те дерево на жінку перетворилося, ще й у тому віці, у якому була до того, як зникла. Зраділи обидві, обнялися і плачуть, але сльозами радості й щастя! Більше дівчина вже ніколи матусі нічим не докоряла, завжди прислухалася до неї та залюбки допомагала.

Тож як ідуть тепер по селу Марічка з матір’ю, гарні та молоді, чують, як кажуть про них люди: «Це ж треба! Як дві сестрички!» А діточки поруч біжать. Дякувати Богу, й бабця Мотря тієї щасливої миті дочекалася!