Як мудрий Карась сам у халепу вскочив

Зірка з неба впала на подвір’я,

Розкажу я вам одне повір’я,

Не про садок, не про млинок,

В мене казок цілий мішок,

Ця буде про чарівний ставок…

На краю одного мальовничого села, що у самому серці неньки-України, десь між Черкасами та Чигирином, стояв собі чарівний ставок. Широким він був і глибоким. А чому чарівним? Подейкували, у козацькі часи шляхетні воїни в ньому свої шаблі і трофеї ховали. І від них вода у ставку мала силу магічну. Правда це чи ні, ні́кому зараз підтвердити, але те місце таки було пронизане козацьким духом. Риби в ставку водилася тьма-тьмуща. Іноді руками вдавалося зловити.

Жили в ньому риби дружньою громадою. На свята у шаровари та вишиванки вбиралися. Було в них іще одне дивацтво: усі риби-чоловіки – від здоровецького сома до найменшого верховода – вуса носили. І що довші вони були, то розумніший господар.

Серед тих риб жила сім’я мудрого Карася. Ну й розумна голова в нього! А вуса такі довжелезні, що, якби розплутати, можна всю водойму ними зміряти вздовж і впоперек. Може, як той язик, навіть до самого Києва доведуть. Та жарти жартами, але вуса були знані й мудрість Карася славилася навкруги. Кожен житель ставка хоч раз та звернувся до нього за порадою й не прогадав. От як скаже, так завжди і станеться.

Дружиною в мудрого Карася була тітка Коропівна зі знаного роду щирих благородних коропів. А ще її називали Гуцулихою, мабуть, тому, що завжди носила гарну яскраву вишиту камізельку [1] з блискучим дукачем [2]. Її бабці ту прикрасу як нагороду за добру вдачу сам судак-хижак подарував, який колись цим ставком правив. 

Двері їхньої хати майже ніколи не зачинялися. Хто за порадою прийде, а хто й так привітатися загляне. Коропівна була ще та ґаздиня. Завжди вправно поралася по господарству, а як хтось на поріг, пригощала тим, що мала: коли черв’ячком солоденьким, а коли й бараболі смачної наварить. Навіть Щуку-Злюку, яку всі цуралися, пригостила, хоча та замість подяки зубами від заздрощів до їхньої дружньої сім’ї скрегоче.

А звідки в ставку бараболя взялася?

Якось дідусь возом, навантаженим мішками картоплі, по берегу волами їхав. Карасі-розбійники почули, що віз поблизу скрипить, камінчик під колесо з води і підкинули. Віз як підскочить! Мішок, що вгорі лежав, узяв і репнув. Величезна картоплина з дірки випала й у воду шубовсть. Потім уже та, що менша, градом із мішка посипалася. Риби картоплю одну за одною до мудрого Карася й перетягли. Коропівна її зварила, ще й спеціями присмачила, а потім усіх-усіх пригостила. Тож голодним ніхто ніколи з їхньої хати не йшов.

Так от жили мудрий Карась із дружиною в мирі та злагоді, але довго в них діточок не було, яких їм дуже хотілося. І ось одного разу в їхню оселю завітав-таки промінчик щастя – народився в них карасик-синок. Дариком назвали. Золота дитина – чемний, чистенький. Луска в нього сяяла, як лушпиннячко цибулі на сонці... Дарик поважав свій знаний рід, тата й маму, сусідів, а це найголовніше!

Минав час…

Одного року налетіла на рідну Україну зима люта-прелюта, хуртовиною все замело. Мороз ударив сильний, аж земля потріскалася. Затягнуло чарівний ставок на кілька метрів у глибину льодом. Тієї зими багато риби зі світу пішло. Коропівна – дружина мудрого Карася – також занедужала і якось раптово померла.

Зажурився Карась, гірко плаче, а Дарик і взагалі їстоньки перестав. Сховався під ліжечко й не вилазить. Схуд, зблід. Лежить, тремтить, мов листячко осіннє від вітру, ледь не загинув.

Ніхто відтоді Карася вже не наважувався потурбувати і за порадою піти. Розуміли риби, що не до того бідоласі.

Одного пізнього вечора у двері постукали. То прийшла до них у гості знахарка – стара черепаха. Як почула про сімейну біду Карася, одразу вирушила. Але поки доповзла... Подивилася вона малого й каже:

– Тут нічого не вдієш. У Дарика душа захворіла. Я безсила. А тобі, мудрий Карасю, пораду дам. Оженитися тобі треба, щоб жіночою турботою дім осяяти. Може, тоді твій син і одужає.

Бідний Карась навіть слухати не хоче ті дурниці. Серце так крається й болить! Однак згодом зрозумів, що діватися ні́куди. Самому з господарством не впоратися, тож і погодився заради сина послухатися поради старої.

– Як хтось трапиться, одружуся! – вирішив він.

Повз його хату частенько пропливала Щучка-Злючка. Завжди сама перша зачіпала вдівця, щоб із ним побратися й разом жити. А той – нізащо. Зрозуміла крутійка, що без обману і жіночих хитрощів Карася не візьмеш. Причепурилася. Зубки відбілила. Намисто святкове начепила і сережки блискучі. Прийшла до нього цього разу ніби за порадою, ще й зі смаколиками для Дарика, та так і залишилася. А пізніше вередливу неслухняну доньку Щучку-Кусючку за собою притягла. Та почала ображати малого карасика по-хитрому, коли ніхто того не бачить.

У ставку поговорювали, що Щучка-Злючка риб їла. Хоч диму без вогню й не буває, проте мудрий і благородний Карась того на власні очі не бачив, тож і не повірив, пустив до себе в хату нову господиню. Так і зажили вчотирьох.

Минав час. Знову до Карася риби почали припливати, поради питати. А щука хитра прибралася, хустинку квітчасту наділа, запашних калачів напекла. Але… Оправ її хоч у рамочку, а вона ж така сама. Каже до риб:

– Заходьте, гості дорогенькі!