8 Розділ — Фінал

Найбільший звір стояв напроти дівчини та повільно втягував її запах.

Двоє інших лежали неподалік — важкі, розкидані, як повалені пні. Ще здригалися обезсилені.

Її крик рознісся хатою глухим гулом і викотився в ніч. За стінами щось шарпнулося в кущах, птахи зірвалися з гілля. Усередині ж уже було тихо — настільки, що чути було, як тріщить зламана балка під вагою тіл.

Звірі оскаженіли від її крику, зчепившись у клубок із пазурів та люті. Там, де повітря гусне від солодкого аромату страху твоєї пари, немає місця для кровних зв’язків. Здавалося, ця бійня або триватиме вічність, або закінчиться за мить — чиєюсь смертю.

Роена втомилася боятися. Вона почала нишпорити поглядом серед уламків, аж поки в кутку не блиснуло щось знайоме. Темна шкіра палітурки, знайомий рельєф під пальцями — книга лежала напіврозкрита, присипана пилом і сирою глиною.

Роена потягнулася до неї, згадуючи, як уже тримала її в руках. А потім звела очі.

Ведмеді розійшлися по дузі, завмерши перед новим кидком. Вони ревіли так, наче світ навколо вже згорів, і це — їхня остання битва.

Саме тоді Роена збагнула, в чий дім її завело і ким були ці звірі. Тіні, що нечутно ходили за нею лісом. Очі, що пильнували з хащ. І в одному з них — тому, чий погляд був сповнений невимовної туги, — вона впізнала свого Гріма.

Серце стиснуло від болю, але вузол у грудях нарешті розв’язався. За мить до того, як ікла знову впилися в плоть, вона вибігла на середину, кидаючи своє тендітне тіло між розлючених звірів, і закричала, благаючи їх спинитися.

Ця б історія могла закінчитись чимось, про що дітям не розповідають на ніч… але історія не завершилась…