6 Розділ — Ведмежий капкан

Минуло кілька днів, а Роена ходила зажурлива, мов тінь власної тіні. Грім не прийшов на місце зустрічі — ні першого дня після повні, ні наступного. Їй здавалося, що він десь поруч: у тріску гілки, у шурхоті трави, в раптовому теплі за спиною. Та варто було обернутися — і поруч не було нікого.

Вона поверталася додому пізно, чекаючи до останнього. Чекання мало смак заліза на язиці. А вдома на неї чекав інший голос — матері, гострий, сухий, без жодної магії.

— Ходиш без діла, — кидала та. — Роботи повно, а з тебе яка користь? Навесні віддам заміж. Бо з дорослої дівки — самі клопоти.

Слова різали не гірше за ніж.
Туга ставала тісною, як шкіра, що перестала бути твоєю.

Одного дня Роена не витримала й пішла глибоко в ліс. Очі її були заплакані не лише від болю серця, а й від тих слів, що застрягали під ребрами й не давали дихати. Ліс прийняв її мовчки — але не байдуже. Він знав її ходу. Пам’ятав.

Вона блукала довго, поки знову не вийшла до того самого будиночка в хащах. Улітку ліс сам привів її сюди — стежки тоді розступилися, коріння лягло під ноги, наче хтось запросив. Тепер будинок стояв темний, мов закрите око.

Роена ходила навколо, прислухалася. Тиша була густою, але не порожньою. Вона знала це — шкірою. Сутеніло, холод повз під поділ, а повертатися додому вночі вона боялася більше, ніж залишитися тут.

Вона торкнулася дверей.
Дерево було теплішим, ніж мало б бути.

Роена не знала, що ліс затамував подих.
Не знала, що троє вже відчули її — кожен по-своєму:
один — як загрозу,
другий — як спокусу,
а третій — як останню межу, яку не можна переступати… але дуже хочеться.

Варто було Роені відчинити двері й переступити поріг, як вона відчула — не побачила, не почула — відчула, що щось стрімко наближається. Повітря рвонуло, мов хтось розірвав його грудьми. Вона встигла вихопити поглядом лютого звіра — масивну тінь із пащею, що дихала гарячим, диким — і в ту ж мить грюкнула дверима, навалившись усім тілом, зриваючи засув.

Удар прийшов одразу.

Хатину струснуло, дошки загуділи, ніби дерево кричало. Роена злякано впала на підлогу, ковзнувши долонями по холодних дошках, і, не підводячись, відповзала в пітьму, геть від дверей. Зовні лютий звір бився об них з глухим грохотом, важко, вперто, бо знав: вона тут.

Потім пролунало ревіння.
Одне — низьке, розірване.
Другому відповіло ще одне — глибше, старіше.
А за ним — третє, коротке, зле, стримане до болю.

Звуки перепліталися, не зливаючись, і в кожному було щось своє: ярість, заборона, боротьба.

Крізь маленьке віконце хатини проникало місячне світло — холодне, різке, мов ніж. Воно лягало на підлогу вузькою смугою, торкалося її колін, ковзало по подолу спідниці, наче рахувало удари серця.

І Роена зрозуміла.

Від горя, від постійного чекання, від сліз і втоми вона збилася в днях. Забула. Не відчула.

Роена затисла рот долонею, щоб не скрикнути, і саме тоді згадала слова Гріма — сказані колись тихо, але з дивною серйозністю в очах:

Не ходи до лісу в повню. 

Сьогодні була та сама ніч…

За дверима рев урвався раптово — не стих, а був зупинений. Настала тиша, гірша за гуркіт. У ній чулося важке дихання, шарудіння лап по землі… і ще щось інше — напружене, стримане, ніби звірі боролися не між собою, а з самими собою.

Роена сиділа нерухомо, притиснувшись спиною до стіни, і не знала, що ліс навколо хатини вже зімкнувся щільно.
Не як пастка.
Як коло.

І троє по той бік дверей знали одне й те саме:
якщо вона вийде — світ більше не буде колишнім.
А якщо не вийде — вони все одно її вже відчули.