5 Розділ — Повня

Просив Грім дівчину не ходити до лісу в повню і не розмовляти з незнайомцями в лісі. Просив не питати нічого — бо правда любить мовчання. І дівчина пообіцяла: зробить усе, про що він просив.

Повня минула під тихий гомін нічних птахів і шелест вітру між деревами. Ліс ходив колами, темний і глибокий, а місяць висів над ним, мов холодне око. Брати повернулися додому під ранок і, скинувши важке ведмеже хутро, ступили в хату вже людьми — зморені, мовчазні, з чужим блиском у погляді.

Старший брат, Звіробій, вийшов на середину хатини й звернув важкий погляд на молодшого.

— Ти пахнеш людською жінкою, — мовив він глухо. — Навіть після ночі в шкурі. Якщо й далі з нею зустрічатимешся, накличеш на нас біду. Чи думаєш, вона прийме звіра? Я бачив вас у сосновому бору. І весь ліс уже гомонить про вас. Люди добра не приносять — згадаєш моє слово.

Грім випростався й став напроти брата, не відводячи погляду.

— Вона не злякалася мене вперше, — відповів він рівно. — І не злякається іншого. Не всі люди однакові.

Між ними повисла напруга, густа, мов дим. Тоді середній брат, Явір, зробив крок уперед і озвався тихіше, але твердо:

— Не варто нам сваритися через таке. Дівчина добра. І ліс її любить.

Грім різко зробив крок назад, наче від цих слів йому стало тісно.

— Ви… — він затнувся, вдивляючись у братів. — Ви спостерігали за нею?

У хатині запала тиша. Вона не була порожньою — у ній ховалося надто багато того, про що ще ніхто не наважувався сказати вголос.

— Дівчина моя, — захрипів Грім, і в його голосі прокинулася та звірина сутність, що ще недавно панувала в ньому минулої ночі й тепер знову шкреблася назовні, шукаючи виходу.

— Ти добре знаєш, Гріме, — повільно мовив Звіробій, — що людям сюди не входити. У наш світ. Ти бачив лиса на околиці: вже й він навчився ходити людською подобою, та все одно твариною лишився. Може, й ми не людьми народилися, а навпаки — ведмедями, що навчилися ставати людьми. Не люди в тварин обертаються, а тварини — в людей. Розумієш різницю? Не водитись диким звірам з людьми! Уявляєш, якщо прокинешся одного ранку в її крові?

Ці слова впали важко, мов каміння в глибоку воду. Гріма роздирала лють — не стільки від сказаного, скільки від того, як старший говорив про дівчину. Наче вже приміряв її шкіру на себе, зважував її на долонях.

— А я уявляв, — заревів Звіробій. — Я побачив її перший. І мені вистачило розуму не підходити. Щоб ніколи не стати для неї прокляттям. Спитай Явора, якщо думаєш, що йому вона не пахла. Її запах — по всьому лісу. Він манить усіх. Але ти один зробив дурницю.

Грім перевів розлючений погляд на середнього брата. Явір не став виправдовуватися — лише схилив голову, визнаючи правду без слів.

Ревнощі влилися в Гріма, мов отрута. Кров у ньому ще не встигла охолонути, ще пам’ятала ніч, шерсть і силу. Йому здавалося, що якщо він зараз поворухнеться — знову зламає власну шкіру.

Та коли важка рука одного брата й така ж тверда рука другого лягли йому на плечі, звірина в ньому здригнулася й відступила.

— Не дурій, брате, — тихо мовив Явір. — Ми всі триматимемося лісу. Час холодів уже близько. Сам знаєш, що несе зима. Ми або заснемо, або лютими звірами бродитимемо околицями… Переживемо ще одну повню. І переживемо цю зиму разом. Тут.

І в тій тісній хатині стало ясно: сказано ще не все. І не всі слова належать людям.