4 Розділ — Таємний зв’язок

Для Роени осінь цього року була теплою — бо обійми зігрівають краще за сонце.

Дерева розступалися, відкриваючи невелику круглу галявину, схожу на чашу, наповнену м’яким осіннім світлом. Тут завжди звучали тихі розмови закоханих — не словами, а подихами й паузами між ними. Замість зеленої трави галявину вкривав товстий шар рудої хвої та золотистого листя дикої папороті, що вже встигло висохнути й закрутитися в чудернацькі спіралі. Крізь нього пробивалися пізні яскраво-червоні ягоди брусниці та маленькі капелюшки коричневих грибів, ніби ліс залишив тут свої таємні прикраси.

Сосни й старі клени сторожували це місце від сторонніх очей, стаючи мовчазними свідками несміливих поцілунків і стриманих доторків — тих, що не просять і не обіцяють, а лише існують. Десь високо над головами перестрибувала з гілки на гілку пара білочок; зупинившись на мить, вони тихо пищали, ніби від задоволення, бо побачили те, що ліс дозволяє бачити не кожному.

А ліс далі розносив таємницю. В сосновому борі, ведмідь людську пару стрів — рикнув, здіймаючи луну, і поніс ту новину далі, стрибаючи між деревами, розповідаючи всім по дорозі, що й осінь може бути лагідною.

Осіннє сонце вже не пекло — воно було низьким і ніжним. Його промені пробивалися крізь стовбури сосен довгими, майже відчутними лініями, висвітлюючи дрібну мошку, що танцювала в повітрі, та сизуватий туман, який затримався в затінку під деревами й м’яко ліг на тендітне обличчя дівчини. Вона усміхалася щиро й відкрито, ніби не боялася, що хтось може це побачити.

Вони лежали навпроти одне одного, дивлячись у небо, яке відкривалося їм лише клаптями. Та цього було досить. Бо все тепло текло крізь їхні сплетені пальці, і цей тихий, таємний зв’язок грів сильніше за будь-що на світі.