3 Розділ — Зустріч

Літо відступало перед силою осені, і ліс уже не здавався теплим прихистком та щедрим дарувальником. Ранки стали холоднішими, трава — тьмянішою, а вітер усе частіше зривав із дерев листя, немов нагадуючи, що ніщо не триває вічно. Навіть тут, у глибині хащ, де час завжди плинув інакше, відчувалася зміна.

Якимось погожим днем Грім прогулювався лісом, уникаючи братів, бо ті знову все частіше почали мовчати. Кожен відчував наближення зими, а отже час, коли вони все менше бувають людьми. З роками зими забирала у братів все більше днів в людській подобі.

Грім ішов повільно, тримаючи руки в кишенях плаща, і думки його раз по раз поверталися туди, куди не мали б.

Він не шукав нікого.
Принаймні так собі казав.

Та коли попереду між оголеними кущами майнула знайома постать, серце його збило крок. Роена стояла на узліссі, збираючи пізні ягоди, і здавалася частиною цієї осінньої тиші — не чужою, не зайвою. Вітер грався пасмами її волосся, а вона щось наспівувала собі під ніс, не підозрюючи, що вже не сама.

Грім зупинився, не наважуючись підійти. Він зробив би те, що і завжди, та не цього разу. Суха гілка під його ногою зрадницьки тріснула.

Роена обернулася.

Їхні погляди зустрілися — коротко, ніби випадково, але цього вистачило. Вона не злякалася. Лише трохи напружила плечі й уважніше вдивилася в нього, ніби намагалася згадати сон, який колись бачила.

— Перепрошую, — мовив він першим, і сам здивувався власному голосу. — Я не хотів налякати.

Вона кивнула, стискаючи кошик у руках.
— Ви не налякали.

Повисла ніякова мовчанка. Дівчина нервово зминала тонку тканину сукні між пальцями, ніби шукала в ній опори. Хлопець переминався з ноги на ногу, змушуючи себе не дозволяти погляду блукати по ній довше, ніж личить незнайомцям.

— Мене звати Роена, — нарешті мовила вона, трохи тихіше, ніж хотіла. — А вас?

— Грім.

Його ім’я прозвучало коротко, без прикрас, але в тиші воно ніби лишило слід.

— Я вас бачила.

Він підвів очі — відкрито, здивовано, ніби не встиг заховати цю мить.
— Справді? Коли?

— Постійно, — відповіла вона без докору. — Ви завжди ховалися в тіні. Або за деревами.

Роена ледь усміхнулася. Не насмішкувато — радше так, ніби поділилася маленькою таємницею. Грім розгубився. Не тому, що вона його бачила — про це він здогадувався. А тому, що в її голосі не було страху. І в погляді — теж.

Вона дивилася на нього уважно, але не настирливо, наче дозволяла йому самому вирішити, ким він хоче бути в цю мить — тінню чи людиною. Вона не була схожою на інших людей.

Грім глибше вдихнув, відчуваючи, як ліс навколо наче слухає разом із ним.

— Я не хотів вас лякати, — мовив він.

— Ви й не налякали, — відповіла вона одразу. — Якби я боялася, то не прийшла б сюди знову.

Вона сказала це спокійно, і все ж у цих словах прозвучав тихий виклик. Наче вона знала щось наперед. Або відчувала. Її пальці поволі розслабилися, відпускаючи тканину сукні, і вона зробила пів кроку вперед — зовсім незначний, але достатній, щоб змінити відстань між ними.

І десь у глибині лісу хтось рушив з місця, ледь чутно ступаючи по сухому листю — мов нагадування, що ця зустріч не призначена лише для двох.