2 Розділ — Повернення до лісу

Ліс цього разу прийняв Роену з розкритими обіймами. Він щедро обдарував її своїми дарами: показав затишні грибні хованки, розсунув віти плодоносних кущів, мовби запрошуючи скуштувати солодкого, і повів стежкою, встеленою найпрекраснішими польовими квітами. Пахло м’ятою, теплою землею й сонцем, що тільки-но зійшло над верхів’ям дерев.

Роена так замріялася, так замилувалася цією тишею й щедрістю, що не помітила, як із темних хащ за нею пильно стежать очі. Спершу в тому погляді жила сама лише настороженість — холодна, звична, мов натягнута тятива. Та з кожною миттю, з кожним її необережним кроком і тихим зітханням, у темряві народжувалася цікавість. Обережна, несмілива, майже заборонена.

І варто було таємному глядачеві бодай на мить утратити пильність, як Роена раптом спинилася. Не злякана — ні. Просто серце її, немов пташка, тріпнуло під грудьми, підказуючи: ти тут не сама. Вона обернулася повільно, не озираючись різко, і вдивилася в зелену гущавину.

— Дивно… — прошепотіла дівчина, більше до себе, ніж до лісу.

У відповідь їй лише листя тихо здригнулося, немов хтось відступив на крок углиб тіні. Ні тріску гілки, ні зойку — лише ледь відчутне тепло, що лишилося в повітрі, наче слід від чужої присутності.

Роена зітхнула, переконуючи себе, що то була лишень вигадка, і знову нахилилася до куща. Та відтоді вона раз по раз ловила себе на дивному відчутті: ніби хтось дивиться на неї не як на здобич і не як на загрозу, а як на загадку, розгадати яку кортить — і водночас лякає.

А в глибині лісу хтось мовчки стояв між стовбурами, стискаючи пальцями ремінь сумки, і думав, що ще ніколи тиша не здавалася йому такою гучною.

Він помітив її ще здалеку — не тому, що вона ступала голосно, а тому, що ліс раптом змінив подих. Пташки не стихли, гілля не завмерло — навпаки, усе ніби посунулося трохи ближче до стежки, дозволяючи їй іти. Це насторожувало більше, ніж тиша.

Він стояв у тіні, не рухаючись, так, як навчився стояти роками: злившись із корою, з темною глибиною між деревами. Спершу дивився, як дивляться завжди — холодно, зважуючи, чи несе вона загрозу. Та чим довше вона йшла, тим важче ставало тримати цей погляд рівним.

Вона зупинялася, торкалася квітів так, ніби не зривала їх, а слухала. Усміхалася не в небо і не собі — усміхалася просто так, і це чомусь дратувало. Наче вона знала те, чого він не встиг прочитати ні в одній книзі.

Коли вона раптом обернулася, він не встиг відвести очей одразу. Лише на мить — зовсім коротку — дозволив собі лишитися там, де стояв. Її погляд ковзнув по зелені, не чіпляючись ні за що конкретне, але в грудях у нього щось сіпнулося, мов зачеплене слово.

Він відступив лише тоді, коли відчув, що ще крок — і залишить слід: зламану траву, зайвий подих, думку, якій не місце серед дерев. Та навіть відступаючи, знав — вона не повірила власним сумнівам до кінця. Вона лишила їх при собі, як приховану нитку.

І вже коли вона знову нахилилася до куща, він помітив, що її рухи стали повільнішими. Наче вона давала комусь час. Наче знала, що за нею дивляться — і дозволяла це.

Він стиснув ремінь сумки сильніше, ніж було потрібно.
Не через страх.
Через дивне, невчасне бажання вийти з тіні — не зараз, не сьогодні, але колись.

А Роена, не озираючись більше, раптом мовила тихо, майже лагідно, звертаючись до лісу:

— Ти сьогодні щедрий.